Урок №43. Монтаж схованої електропроводки.
Технологія прокладання схованої проводки.
	Технологія монтажу електропроводки.

Технологія монтажу електропроводки включає в себе цілий ряд підготовчих, закупівельних, монтажних і пусконалагоджувальних операцій, але для початку необхідно розкрити основні правила при виконанні робіт подібного роду.

По-перше, монтаж електричної проводки необхідно виконувати відразу на всьому об'єкті (будинку, квартирі). Це пов'язано з тим, що часткова або поетапна укладка кабельної продукції згодом призведе до утворення безлічі додаткових з'єднань, які негативно відбиваються на якості всієї електросхеми. Крім цього постійно буде виникати необхідність проведення будівельних робіт, що також не зовсім зручно.

По-друге, відразу ж варто сказати про недоцільність економити при покупці комплектуючих і електромонтажних виробів. Головна умова – придбати надійні вироби з хорошими технічними характеристиками.

По-третє, не варто поспішати. При заміні або монтажі нової внутрішньої електропроводки необхідно ретельно проаналізувати місця розташування розеток, вимикачів, приладів освітлення, великої побутової техніки і на підставі цього скласти докладний план із зазначенням всіх електроустановочних елементів.

По-четверте, бажано мислити наперед, виключаючи тим самим проведення електромонтажних робіт по додаванню відсутніх елементів в майбутньому.

При цьому дуже важливо розрахувати споживану потужність побутових приладів, з тією метою, щоб одній групі відповідала потужність 4-5 кВт для побутового використання.

Технологічні етапи монтажу.

Проведення електромонтажних операцій проводиться в певній послідовності.

Спочатку необхідно підготувати об'єкт для виконання електромонтажних операцій. У випадку, коли планується виконувати монтаж електричної проводки у знову споруджуваному будинку, то всі заходи повинні виконуватися до проведення оздоблювальних робіт, в яких може застосовуватися гіпсокартон або будівельна суміш.

Коли ж потрібний ремонт або заміна електричної проводки необхідно вжити заходів до оптимальної організації робіт.

Дуже важливо щоб перед початком електромонтажних робіт було виконано відключення об'єкта від електропостачання. При необхідності застосування електроінструменту (дриль, болгарка, перфоратор) при виконанні монтажу, рекомендується завчасно забезпечити підключення переносок. Їх можна живити від сусідських розеток або ж підключити безпосередньо до розподільного щитка.

Попередньо, перед підготовчими роботами рекомендується провести розмітку всього обладнання, планованого до установки, згідно проекту. Для цього розташування розеток, вимикачів, приладів освітлення і електророзподільних пристроїв повинно відповідати технічним вимогам та індивідуальним особливостям об'єкта, далі проводяться заготівельні (закупівельні), пробивні, кріпильні та з’єднувальні роботи.

Розмітка елементів.

Розмітка елементів може проводитися безпосередньо на стінних і стельових площинах за допомогою будівельного олівця або крейди та відбивочного шнурка. Відбивочним шнурком розмічаються лінії прокладання проводів , а крейдою або олівцем помічаються місця розеток, вимикачів та розподільних коробок. Причому при розміщенні електричного обладнання необхідно дотримання наступних вимог: Місця розташування елементів повинні забезпечувати вільний доступ при експлуатації і ремонті устаткування. Розташування розеток і вимикачів необхідно виконувати в зручному для використання місці. Так, вимикачі освітлення повинні розміщуватися в районі дверного отвору на рівні 0,8-0,9 метра від підлоги. При цьому дуже важливо розмістити їх таким чином, щоб при відкриванні дверей зона установки вимикача не перекривалася дверним полотном. В якості рекомендації бажано розташовувати всі вимикачі в кімнатах з одного боку. Розподільні коробки, як правило, монтуються над вимикачами або розетками, а провода, що їх з’єднують є строго вертикальними

Що ж стосується розеток, то їх розташування не нормується, але існують певні рекомендації при їх установці. По-перше, розетки розташовуються на відстані 0,3-0,4 м або 0,9 м від підлоги.

По-друге, бажано розташовувати дані елементи в зонах зручних для використання (наприклад, при установці столу, розетки повинні розташовуватися над стільницею).

По-третє, необхідно врахувати, що розетки категорично заборонено встановлювати в санвузлах та ванних кімнатах. Винятком може стати, лише установка малопотужних розеток (для роботи електробритви, фена) живляться від трансформаторів.

Монтувати такий трансформатор необхідно в спеціальному захисному блоці за межами санвузла. Також слід зазначити, що розташування розеток поблизу металевих заземлених об'єктів таких як: газова або електрична плита, раковина, батарея, водопровід допускається лише з віддаленням від цих елементів на 50 см.

Для визначення кількості розеток можна скористатися співвідношенням коли на кожні 6 м2 площі встановлюється хоча б одна розетка. Винятком є кухня, де бажано встановити як мінімум 3 елементи даного типу.

Важливим моментом є розмітка розподільних коробок. Для цих цілей у кожній кімнаті повинна монтуватися як мінімум одна розподільна коробка, в якій в подальшому і здійснюється з'єднання всіх вузлів електропостачання приміщення.

При поділі електропроводки по групах (силові, освітлення, комп'ютерні) необхідно встановлювати окрему коробку на кожну з них.

Розмітка ділянок для прокладки кабельно-провідникової продукції проводиться на підставі наступних вимог.

Провідники необхідно укладати тільки вертикальним або горизонтальним способом, причому в першому випадку проводка повинна розташовуватися на відстані не менше 100 мм від дверних, віконних прорізів і кутів кімнат.

Вимоги до виконання електропроводки

Тоді як для прокладки горизонтальної проводки потрібно відступати від стелі на 100-150 мм не менше і не більше, а від підлоги на 200 мм. Фінальним етапом розмічальних операцій є складання монтажної схеми на підставі наявних даних (можливе і виконання розмітки по наявній монтажній схемі).

Тут рекомендується найбільш точно вказати місця прокладання проводів і розташування всього електроустановочного обладнання у кожній кімнаті. Це дозволить надалі виключити ушкодження електричних елементів у період проведення будівельних або ремонтних операцій.

Після виконання розмічальних заходів та складання схеми можна приступити до заготівельного етапу. При цьому великий акцент необхідно робити на якість застосовуваних виробів. Так, при виборі проводів необхідно дотримуватися наступних рекомендацій:

Переріз провідників слід приймати виходячи з навантаження, прохідного через жили. В середньому на 1 кВт потужності повинен припадає кабель з перерізом 0,5 мм2 зазвичай при прокладці проводки в приватних будинках і квартирах прийнято використовувати дроти з перетином 1,5 мм2 для ланцюгів освітлення і 2,5 мм2 – для розеткових груп.

В якості матеріалу струмопровідних жил краще всього використовувати мідь. Для полегшення електромонтажних робіт, найкраще застосовувати плоскі проводи з різнокольоровими маркуваннями провідників.

Пробивні роботи.

Схована електропроводка може прокладатися в штробах, порожнечах плит перекриття, безпосередньо під шаром штукатурки або ж в порожнині, яку утворює гіпсокартон між стіною і настановною конструкцією. В точках розташування монтажних і розподільних коробок за допомогою електроперфоратора і кільцевого свердла (свердло-коронка) з побідитовими вставками висвердлюються посадочні місця по діаметру монтажних і розподільних коробок (найпоширеніші 40мм і 80мм), а в місцях входу кабелю в монтажні і розподільні коробки вибивається додаткове поглиблення. При свердлінні краще поливати водою зону свердління: пилу менше і свердло прослужить довше. В точках проходу провідників крізь стіну висвердлюються в них крізні отвори вже спіральним свердлом. Для розподільчого щитка, в місці його майбутнього розташування, виготовляється ніша.

	Далі на цегляній, блочній, поштукатуреній стіні, в місцях монтажу кабелю в стінному матеріалі вирізаються канали під штроби, в які вкладаються провода, за допомогою кутової шліфмашинки (болгарки) і відрізного круга по каменю або штроборіза. Для вибирання стінного матеріалу з вирізаного каналу з двох країв, для утворення штроби можна використовувати перфоратор із зубилом-штробером.

Штроба повинна мати таку глибину, щоб провід або труба з проводом ховались у ній на 0,5 см від поверхні
Провід у штробі	Труба з проводом у штробі

Кріпильні роботи.

Монтаж проводів незмінної електропроводки

Під незмінною електропроводкою розуміють електропроводку, яка прокладається проводами в подвійній ізоляції безпосередньо по стіні в штробі без використання різноманітних видів труб. В такій електропроводці, після прокладання проводів вони заштукатурюються і немає можливості в майбутньому виконати заміну провода. 

Якщо електричні проводи і кабелі та розподільні коробки планується монтувати під шаром штукатурки на дерев'яній основі, то попередньо місця стикання кабелів і коробок з ділянками стін повинні бути покриті шаром азбесту або штукатурки. Проте азбест є досить токсичним матеріалом, тому його доцільно використовувати в нежилих приміщеннях. В іншому випадку слід виконувати монтаж в металорукавах, ПВХ-рукавах, ПВХ трубах, які мають підвищені характеристики щодо негорючості або металевих трубах (монтаж описаний в наступному пункті). Допускається використання без азбесту та штукатурки металевих розподільних коробок.

Укладання кабелю або проводу необхідно проводити, рухаючись від щита до розподільних, монтажних коробок, електрофурнітури і виходів на світильники. Щоб не заплутатися, монтаж треба виконувати погрупно. Лише після повного завершення однієї групи переходити до наступної. Провід потрібно кріпити до стіни за допомогою спеціальних кріпильних елементів через кожних 30 - 40 см і додатково в місцях вигину або входу в монтажні і розподільні коробки (1-1,5 см). Для кріплення проводу також можна нарізати з нього смужок, після чого загинаючи їх петлею довкола проводу прибивати до стіни цвяхом. Ще одним способом кріплення можуть бути нарізані смужки жесті, прибиті до стіни. Укладений кабель або провід обжимається цими смужками "в замок" за допомогою плоскогубців. Також можна використовувати для кабелю спеціальні хомути. При відносно малих об'ємах робіт або укладанні кабелю або проводу лише в штробі можна замазувати або приклеювати кабель на гіпсову склеювальну суміш. Закріплений відрізок проводу обрізається з врахуванням запасу для монтажу електрофурнітури з одного боку, і скручування дротів в розподільній коробці з іншого (15-20 см).

Коробки як розподільчі, так і установчі кріпляться за допомогою гіпсової склеювальної суміші або цементним розчином, можливе додаткове кріплення дюбелем, проте необов’язкове. Необхідно стежити за тим, щоб коробки встановлювалися без перекосів, а їх торцева кромка розташовувалася врівень з площиною стіни.

Кріплення кабелів і проводів з використанням цвяхів або саморізів категорично заборонено.

Монтаж проводів змінної електропроводки.

Застосовується прихована змінна проводка зазвичай в каркасних, каркасно-щитових, дерев'яних, збірних великопанельних будинках. Також в такий спосіб робиться в перекриттях будівель, по стінах яких може йти вже прихована незмінна проводка. Виконуючи монтаж проводки по дерев'яних конструкціях каркасних і каркасно-щитових споруд, зазвичай використовують гнучкий захисний металорукав або гофрований ПВХ-рукав (гофра), в який за допомогою сталевого дроту затягується кабель або провід, також може використовуватися ПВХ-труба та металева труба краще мідна. Використання таких матеріалів дає  змогу в майбутньому витягти провід або кабель з рукава або труби та замінити його на новий. До конструкцій кріпиться захисний рукав і коробки, а провідник знаходиться усередині у вільному стані. Всі з'єднання повинні знаходиться лише в доступних місцях (розподільних коробках або щитах), а всі введення мають бути герметичними. Захисний рукав може кріпитися чим завгодно, головне аби кріплення було міцним і виключало передавлювання захисного рукава.

Кріплення для металорукавів та ПВХ-рукавів і труб

Проводка в ПВХ-рукаві (гофрі)
Якщо електричні проводи і кабелі в металорукавах, ПВХ-рукавах, ПВХ-трубах та розподільні коробки планується монтувати на дерев'яній основі, то попередньо місця стикання рукавів і труб, коробок з ділянками стін повинні бути покриті шаром азбесту або штукатурки. Проте азбест є досить токсичним матеріалом, тому його доцільно використовувати в нежилих приміщеннях. В іншому випадку слід виконувати монтаж в металорукавах, ПВХ-рукавах, ПВХ трубах, які мають підвищені характеристики щодо негорючості. Дозволяється монтаж без азбесту та штукатурки лише в металевих трубах та металевих розподільних коробок.

Виконуючи монтаж електропроводки в збірних великопанельних будинках або в пустотних залізобетонних плитах перекриттів, провід необхідно протягувати по спеціальних кабель-каналах або порожнечах в цих плитах перекриттів в наступному порядку:

у місцях входу і виходу провідника з каналу за допомогою електроперфоратора пробиваються отвори;

у кабель-канал проштовхують сталевий дріт (стальку);

до дроту прикріплюється провід;

затягується і обрізається провід до необхідної довжини із запасом на обох кінцях.

Якщо приміщення обробляються будівельним матеріалом – гіпсокартон, то процес виконання електромонтажних робіт проводиться таким чином. До того, як встановити гіпсокартон на несучий каркас у вільній порожнині прокладаються проводи до всіх елементів електрозабезпечення. Попередньо вони протягуються в пластиковий або металевий трубопровід, металорукав або гофрорукав.

Потім гіпсокартон встановлюється за допомогою саморізів на базовий каркас, після чого в заданих точках просвердлюються отвори діаметром під розподільні і монтажні коробки, в які і виводяться дроти. Для того щоб згодом закріпити в гіпсокартон розетки, вимикачі, розподільчі елементи, використовуються спеціальні монтажні й розподільні коробки, призначені для монтажу в гіпсокартон. Коробки за допомогою спеціальних вушок щільно підтискаються в гіпсокартон. При цьому необхідно виконувати умову, при якій би коробка встановлювалася урівень з оздоблювальною поверхнею, в якості якої виступає гіпсокартон.

Проводка під гіпсокартоном

Проводка по підлозі

Останнім часом набуває поширення монтаж схованої електропроводки по підлозі, яка заливається бетоном.

При монтажі електропроводки за гіпсокартоном та по підлозі правильність ліній прокладки зовсім необов'язкова, навпаки проводять її по найкоротших відстанях в цілях економії матеріалу та полегшення перетягування проводу в майбутньому. 

Вимоги до монтажу проводів і кабелів змінних та незмінних електропроводок.

Необхідно виключати при монтажі кабелів їх перетину, а коли цього не уникнути, дані ділянки повинні додатково ізолюватися.

Підведення кабелів живлення до апаратів освітлення повинен виконуватися з використанням пластикових ізоляційних трубок.

Категорично заборонено зіткнення кабелів і проводів з металевими будівельними конструкціями.

Виконання з'єднань.

Дана процедура повинна виконуватися з особливою педантичністю, так як від якості з'єднань залежить надійність всієї електричної мережі.

Допускається виконувати з'єднання провідників не тільки в розподільних і відгалужувальних, але і в монтажних (установчих) коробках. Робити це рекомендується шляхом обпресування, зварювання, скруток з наступною пайкою (із застосуванням потужного паяльника і універсального флюсу, щоб не перегріти ізоляційну оболонку), а також за допомогою затисків WAGO.

Іноді з'єднання струмоведучих жил виконують з використанням клемних колодок. Незалежно, який матеріал використовується для обробки приміщення: пластик, цементний розчин або гіпсокартон, розташовувати з'єднання необхідно в такому місці, щоб полегшити процес обслуговування і ремонту.

Причому категорично забороняється виконувати замуровування скруток або розміщення їх під гіпсокартон. Після з'єднання проводів, всі оголені ділянки повинні бути надійно заізольовані, і прикриті.

Якщо коробка монтується в гіпсокартон, то застосовуються спеціальні декоративні кришки, якщо ж вона прокладається під шаром штукатурки, то допускається приховувати закриту коробку під шаром фарби або шпалер. Монтаж розеток та вимикачів в установчі коробки виконується після проведення оздоблювальних робіт.

	Урок №42. Інструмент і пристрої для монтажу, обслуговування та ремонту електропроводок та освітлювальних електроустановок.
Інструмент і пристрої для монтажу, обслуговування та ремонту електропроводок та освітлювальних електроустановок.

Звичайний набір інструменту електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування складається з:

	1) Пасатижі (плоскогубці) повинні бути з ізольованими ручками. Матеріал ізоляції для ручок може бути, як з пластика, так і з гуми. Головне, щоб ізоляція ручок витримувала напругу в 1000 вольт. На практиці зручно мати з собою пару пасатижів – одні середнього або маленького розміру, інші великого
	2) Викрутки. Ручки викруток так само повинні бути ізольовані і витримувати напругу в 1000 вольт.Викруток повинно бути декілька – за розміром: маленька, середня, велика; по фігурі: лопатка, хрестова;
	3)  Індикатор напруги – це викрутка, всередину якої вставлена неонова лампочка і опір;
	4) Покажчик напруги – індикатор, що має дві ручки зв'язані дротом. Застосовується покажчик напруги замість контрольної лампи;
	5) Мультиметр поєднує в собі декілька приладів, там є і вольтметр, який вкаже величину напруги, і амперметр, який вкаже струм (до 2-х ампер), а також є омметр, а в деяких і мегомметр із змінною високою напругою. Замість мультиметра можна взяти струмовимірювальні кліщі з вбудованим мультиметром. Такі кліщі дозволяють заміряти струми до 400 ампер без розриву проводів;
	6) Круглогубці;
	7) Кусачки;
	8) Пінцет;
	9) Набір шестигранних ключів;
	10) Набір ріжкових ключів від 6-го до 19. починаючи з 10-го номера ключі повинні повторюватися – іноді доводиться розкручувати прикипілі гайки в два ключі;
	11) Набір торцевих ключів з 10 по 17;
	12) Ізоляційна стрічка;
	13) Болгарка з диском по металу діаметром 150-180 мм, диск по бетону діаметром 150 мм;
	14) Перфоратор з патроном для свердел. До перфоратора найчастіше беруть бури по бетону 6, 8, 10 мм невеликої довжини і бури на 16-20 мм завдовжки 500-700 мм для проходу стін. Свердла по металу 3-10 мм, комплект перових свердел 10-20 мм. Набір корончатих свердел для дерева (фрез) і бетону (Ø 40 і 60 мм);
	15) Шкірка допоможе очистити нагар і сажу, а набір маленьких напилків допоможе відновити контакти;
	16) Ніж монтерський;
	17) Молоток і зубило.

Монтаж електроустановок часто пов'язаний з необхідністю ви­конання значного обсягу таких трудомістких робіт, як обладнан­ня гнізд для приладів схованої проводки, пробивання борозен і наскрізних отворів у стінах та міжповерхових перекриттях, за­тягування проводів у труби, з'єднування жил проводів тощо. Всі ці роботи також повинні виконуватися засобами механізації.

Механізація діркопробивних робіт здійснюється за допомогою електромеханізмів і пневматичних інструментів, оснащених сверд­лами і коронками, армованими пластинами з твердих сплавів. Електромеханізми випускаються промисловістю на напругу 220 В змінного струму промислової частоти і на напругу 36 В з частотою 200 Гц. В останньому випадку електромеханізми працюють від приєднаного до мережі перетворювача частоти.

Значного поширення на електромонтажних роботах набува­ють електрифіковані інструменти з подвійною ізоляцією. Висока електрична міцність ізоляції обмоток цих інструментів виключає можливість переходу напруги на їхні металеві не струмопровідні частини і небезпеку ураження людей електричним струмом.

Пневматичні   інструменти   надійні   за   конструкцією,   відносно безпечні з роботі й мають порівняно невелику (4-6 кг) масу, однак застосування їх на об'єктах монтажу вкрай обмежене внаслі­док необхідності встановлення компресорів і прокладання трубо­проводів для подавання стиснутого повітря. Як різальні електромеханізми застосовують борознофрези. Борознофрези виготовляють на базі електричних інструментів (пе­реважно електросвердел), в яких як привід використано електро­двигун змінного струму нормальної (50 Гц) або промислової (200 Гц) частоти. За допомогою борознофрезів здійснюють вибірку борозен завширшки до 10 і завглибшки до 20 мм.

Борознофрези.

Прокладання проводів у трубах пов’язане з необхідністю обробки (згинання, різання тощо) великої кількості сталевих труб і затягування в них проводів механізмами.

Механізми для обробки труб: а – ручний трубогин ТРТ-24; б – гідротрубогин; в – труборіз МТФ-2; 1 – ролик; 2 – мала шестірня; 3 – важіль; 4 – хомут; 5 – рівчаковий сектор; 6 – велика шестірня; 7 – плита; 8 – гідронасос; 9 – привідна рукоятка; 10 – гідропрес; 11 – головка із змінними роликами; 12 – сектор; 13 – електрошліфувальна машина; 14 – корпус; 15 – супорт; 16 – абразивний диск; 17 – затискний пристрій; 18 – труба; 19 – рукоятка; 20 – маховичок.

Механізми для затягування проводів у труби: а – ПРТ; б – ПМТ; 1 – корпус; 2 – губки; 3 – гвинт кріплення губок на трубі; 4 – регулювальні гвинти; 5 – кільце (рим); 6 – гніздо; 7 – рукоятка; 8 – електропривод; 9 – телескопічний стояк (штатив); 10 – відхильний роликовий пристрій.

	З’єднання в гільзах й окінцювання наконечниками проводів перерізом понад 50 мм2 здійснюються за допомогою ручних та електродвигунних гідравлічних і механічних пресувальних механізмів. Опресування ручними гідравлічними пресами всіх типів здійснюється тиском, що створюється вручну насосом, розташованим у корпусі преса. Робочою рідиною гідропресів є чисте масло або машинне, яке заливається в корпус (циліндр) преса. Електромонтажні преси: а – ручний гідропрес ПГР-20; б – ручний гідропрес РГП-7М; в – ручний механічний прес РПМ-7М; г – електродвигунний гідравлічний прес ПГЕП-2; 1 – скоба (робочий орган); 2 – корпус; 3 – масляний насос; 4 – важелі; 5 – рукоятка; 6 – ремінь для перенесення преса; 7 – пуансони; 8 – матриці; 9 – барабан з тросом; 10 – рукави подавання робочої рідини; 11 – насос високого тиску; 12 – електричний привід; 13 – шланговий провід для приєднання електродвигуна до мережі; 14 – головка з пресувальним механізмом; 15 – резервуар робочої рідини.

Під час виконання електромонтажних робіт широко застосовують стояки та драбинки. Стояки та драбинки оснащені пристроями для встановлення в них будівельно-монтажного пістолета або електрифікованого інструменту і застосовуються під час виконання кріпильних або діркопробивних робіт у приміщеннях на значній висоті. Стояки і драбинки є інвентарними пристроями і дуже зручні, оскільки мають просту розбірну конструкцію і порівняно невелику масу, що полегшує їх перенесення, складання і застосування. Інвентарні пристрої: а – стояк з будівельно-монтажним пістолетом; б – тринога з електроінструментом; в – драбинка зі штативом для кріплення монтажних механізмів.

В електромонтажному виробництві широко застосовують різні кліщі, за допомогою яких спрощуються окремі операції монтажу проводів і кабелів. Електромонтажні кліщі: а – кліщі КСІ-2М; б – пресс кліщі ПК-2М; в – термокліщі ТК-1; 1 – ніж для нарізування ізоляції; 2 – ніж для перекушування проводу; 3 – рукоятки; 4 – упор; 5 – пресуюча частина; 6 – блокуючий пристрій; 7 – нагрівний елемент; 8 – різальна головка.

	Урок №41. Призначення і види електропроводок.
Призначення електропроводок. Відкриті та сховані електропроводки, місце їх застосування. Вимоги до електропроводок. Види електропроводок.Вибір проводів за навантаженням.

Електропроводкою називається сукупність проводів і кабелів з кріпильними, підтримуючими, захисними конструкціями і деталя­ми.

Електропроводки служать для передачі електроенергії до споживачів.

За способом виконання електропроводки поділяють на:

а) відкриті, що прокладаються по поверхні стіни, стелі, фермах. Така електропроводка може бути стаціонарною, пересувною і пере­носною;

б) сховані, тобто такі, що прокладаються в конструктивних елементах споруд і будівель (стінах, підлогах, перекриттях);

в) внутрішні, що прокладаються всередині приміщень. Вони можуть виконуватися відкритими і схованими;

г) зовнішні, які прокладаються по зовнішніх стінах будинків і споруд, між спорудами і будинками, під навісами, а також на опо­рах з прольотами до 25 м, на вулицях і дорогах.

При відкритій електропроводці проводи та кабелі прокладають на струнах, тросах, роликах, ізоляторах, у трубах, гнучких метале­вих та ПВХ рукавах, лотках, електротехнічних плінтусах тощо. У разі схо­ваної електропроводки проводи і кабелі прокладають у трубах, гнучких металевих та ПВХ рукавах, коробах, замкнених каналах, порож­нинах будівельних конструкцій, заштукатурених борознах, під штукатуркою, а також замоноличують у будівельні конструкції при їх виготовленні.

Ділянка електропроводки, що з'єднує зовнішню та внутрішню електропроводку, починаючи від ізоляторів, встановлених на зовнішній стіні або покрівлі будинку до ввідних пристроїв, нази­вається вводом від повітряної лінії.

В даній таблиці  наведені види електропроводок і способи прокладання проводів і кабелів залежно від характеристики навколишнього середовища.

Приміщення або   середовище	Види електро­проводок	Способи виконання проводки
Сухі	Відкриті	Безпосередньо по конструкціях і по поверх­нях, які не горять або погано горять; в тру­бах, коробах, лотках, гнучких металічних ру­кавах, а також захищеними кабелями
	Відкриті	Безпосередньо по конструкціях і поверхнях, що горять; на роликах і ізоляторах, трубах, коробах, лотках, а також кабелями і захи­щеними   проводами.
	Сховані	В трубах, глухих коробах, замкнутих кана­лах будівельних конструкцій споруд, а та­кож спеціальними проводами
Вологі	Відкриті	Безпосередньо по конструкціях і поверхнях, що не горять або погано горять; на роликах і ізоляторах, в сталевих трубах і коробах, а також   захищеними кабелями і проводами
	Відкриті	Безпосередньо по конструкціях і поверхнях, що горять; на роликах і ізоляторах, в стале­вих трубах і коробах, а також кабелями і захищеними   проводами
	Сховані	В трубах, глухих коробах, а також спеціаль­ними проводами
Сирі й особливо сирі	Відкриті	Безпосередньо по конструкціях і поверхнях, що горять і не горять на роликах і ізоляторах для сирих місць, в сталевих трубах, а також кабелями
	Сковані	В трубах (ізоляційних, вологостійких, стале­вих)
Жаркі	Відкриті		Безпосередньо по конструкціях і поверхнях, що горять і не горять, на роликах та ізоляторах, в сталевих трубах, коробах, лотках, а також ка­белями і захищеними проводами
	Сховані		В ізоляційних і сталевих трубах

Вибір проводів за навантаженням

Електричні мережі розраховуються по нагріванню, втраті на­пруги, економічній густині струму, короткому замиканню та ме­ханічних розрахунках (натяг проводів та стріли провисання).

До електричних мереж ставляться такі вимоги: вони мають володіти достатньою механічною міцністю, не повинні перегрі­ватися вище допустимих значень, а величина напруги повинна бути не меншою від тієї, при якій забезпечується нормальна робота всіх машин та механізмів, приєднаних до даної лінії.

Проходження електричного струму по проводам електричних ліній супроводжується їх нагріванням, тобто тепловими втратами. Надмірне нагрівання проводів може призвести до руйнування ізоляції і, відповідно, до виходу лінії з ладу. Навіть у лінії, що складається з неізольованих (голих) проводів, надмірне нагрівання їх може порушити нормальну роботу (порушаться контакти в місцях з’єднання на лінії, виникнуть іскріння тощо). Якщо б усе тепло, що виділяється проводом, йшло тільки на його нагрівання, то температура його підвищувалася б і теоретично досягала б нескінченно великого значення. Насправді, нагріваючись, про­відник частину тепла віддає в навколишнє середовище. Коли теп­лові втрати будуть дорівнювати втратам тепла, що віддається в навколишнє середовище, тоді температура проводу стане постій­ною. Отже, чим більший струм, тобто чим сильніше завантажена лінія, тим вища температура нагрівання проводів. Можна допус­тити деяку, цілком певну температуру нагрівання, при якій забез­печується нормальна робота ізоляції, з’єднувальних контактів та інших елементів лінії. Ця температура називається гранично допу­стимою температурою. Величина струму, що створює нагрівання до гранично допустимої температури, називається гранично допу­стимим струмом.

Розрахунок електричних мереж по нагріванню зводиться до вибору провідників таких перерізів, за яких тривалі допустимі струмові навантаження дорівнюють або перевищують розрахункові струми півгодинних максимальних навантажень електроприймачів.

Тривало-допустимі струмові навантаження шнурів та проводів з мідними жилами, з гумовою та поліхлорвініловою ізоляцією

Переріз струмо-провідних жил, мм2	Струмові навантаження проводів (А)
	Відкриті	прокладених в одній трубі
		Двох одножиль-них	Трьох одножиль-них	Чотирьох одножиль-них	Одного двожиль-ного	Одного трижиль-ного
0,50	11	-	-	-	-	-
0,75	15	-	-	-	-	-
1,00	17	16	15	14	15	14
1,50	23	19	17	16	18	15
2,50	30	27	25	25	25	21
4,00	41	38	35	30	32	27
6,00	50	46	42	40	40	34
10,00	80	70	60	50	55	50
16,00	100	85	80	75	80	70
25,00	140	115	100	90	100	85
35,00	170	135	125	115	125	100
50,00	215	185	170	150	160	135
70,00	270	225	210	185	195	175
95,00	300	275	255	225	245	215
120,00	385	315	290	260	290	250
150,00	440	360	330	-	-	-
185,00	510	-	-	-	-	-
240,00	605	-	-	-	-	-
300,00	695	-	-	-	-	-
400,00	830	-	-	-	-	-

Тривало-допустимі струмові навантаження шнурів та проводів з алюмінієвими жилами, з гумовою та поліхлорвініловою ізоляцією

Переріз струмо-провідних жил, мм2	Струмові навантаження проводів (А)
	Відкриті	прокладених в одній трубі
		Двох одножиль-них	Трьох одножиль-них	Чотирьох одножиль-них	Одного двожиль-ного	Одного трижиль-ного
2,50	24	20	19	19	19	16
4,00	32	28	28	23	25	21
6,00	39	36	32	30	31	26
10,00	60	50	47	39	42	38
16,00	75	60	60	55	60	55
25,00	105	85	80	70	75	65
35,00	130	100	95	85	95	75
50,00	165	140	130	120	125	105
70,00	210	175	165	140	150	135
95,00	255	215	200	175	190	165
120,00	295	245	220	200	230	190
150,00	340	275	255	-	-	-
185,00	390	-	-	-	-	-
240,00	465	-	-	-	-	-
300,00	535	-	-	-	-	-
400,00	645	-	-	-	-	-

	Урок №40. Електричні джерела світла, прилади, світильники освітлювальних електроустановок .
Електричні джерела світла, прилади, світильники освітлювальних електроустановок, їх класифікація, призначення, конструкції. Схеми включення ламп розжарювання. Установчі та кріпильні вироби. Схеми і розподільні пристрої освітлювальних електроустановок.
	Електричні джерела світла, прилади, світильники освітлювальних електроустановок.

Електричними джерелами світла є лампи розжарювання, лю­мінесцентні лампи низького тиску, люмінесцентні енергозберігаючі лампи, галогенні лампи.
Лампи розжарювання			Лю­мінесцентні лампи			Галогенні лампи

Електричні лампи розжарювання найпоширеніші. Принцип дії ламп розжарювання ґрунтується на перетворенні електричної енергії, що підводиться до її волоска, на енергію види­мих випромінювань, які впливають на органи зору людини і ство­рюють у неї відчуття світла, близького до білого. Процес перетво­рення відбувається в лампі при нагріванні її волоска з вольфраму до 2600—2700 °С. Волосок лампи не перегоряє, оскільки температу­ра плавлення вольфраму (3200—3400 °С)  значно вища за температуру розжарювання волоска, а також внаслідок того, що з колби лампи вида­лене повітря або колба заповнена інерт­ними газами (сумішшю азоту, аргону, ксенону), в середовищі яких метал не окислюється.
				Строк служби ламп розжарювання коливається в широких межах, оскільки залежить від умов роботи, в тому числі від стабільності номінальної напруги, на­явності чи відсутності механічних впли­вів на лампу (поштовхи, струси, вібра­ції), температури навколишнього середо­вища тощо. Середній строк служби лампи розжарювання загального призначення становить 1000—1200 год.
При тривалій роботі лампи розжарю­вання її волосок розжарення під дією високої температури нагрівання поступо­во випаровується, зменшуючись у діамет­рі, і, нарешті, перегоряє. Чим вища тем­пература  нагрівання  волоска  розжарен­ня, тим більше світла випромінює лампа, але при цьому інтенсивніше відбува­ється процес випаровування волоска і скорочується строк служ­би  лампи. Тому для ламп розжарювання встановлюється така температура  розжарення волоска, за якої забезпечуються необ­хідна світловидатність лампи і певна тривалість її служби.

 

Газоповні лампи за інших однакових умов мають більшу світловидатність, ніж вакуумні, оскільки газ, який знаходиться в колбі під тиском, перешкоджає випаровуванню волоска розжа­рення, що дає змогу підвищити її робочу температуру. Недоліком газоповних ламп є деяка додаткова втрата в них теплоти волос­ка розжарення через конвекцію газу, що заповнює внутрішню по­рожнину колби. З метою зниження теплових втрат газоповні лампи заповнюють малотеплопровідними газами. Одним із способів зниження теплових втрат є також зменшення розмірів і зміна конструкції волоска розжарення. Волоски розжарення ламп виконують у ви­гляді щільної гвинтоподібної спіралі (моноспіралі) або подвійної спіралі (біспіралі). Лампи розжарювання, з внутрішнього об'єму (колби) яких видалено повітря, називаються вакуумними, а з колбами, запов­неними інертними газами, - газоповними.
	порцес перегоряння лампи
		Основний недолік ламп розжарювання — низька світловидат­ність: лише 2—4 % споживаної ними електричної енергії перетво­рюється на енергію видимих випромінювань, що сприймаються людським оком, решта енергії переходить, головним чином, у теп­лоту, яка випромінюється лампою.

Люмінесцентна лампа працює за рахунок виникнення розряду між двома електродами (нитками розжарювання) на кінцях лампи. При розряді, електрони, що виділяються з електродів бомбардують шар спеціального матеріалу люмінофору, яким покрита колба лампи з внутрішньої сторони і він починає світитися. Для кращої провідності розряду в колбу лампи поміщують незначну кількість ртуті, яка перебуває у вигляді пари.
Люмінесцентна енергозберігаюча лампа працює за тим ж принципом, що й звичайна люмінесцентна, тільки відрізняється формою, габаритами та споживаною потужністю.

			Галогенна лампа розжарювання заповнена інертним газом галогеном, що дає змогу збільшити світловіддачу при тій самій потужності, що й в звичайних ламп розжарювання.
LED - лампа  світиться за рахунок світлодіодів, які споживають дуже малу кількість електроенергії при тих самих параметрах світіння і мають великий термін служби.

Електричні джерела світла також відрізняються своїми цоколями.

Цоколь - конструктивний елемент лампи, який необхідний для установки лампи в патроні. Він забезпечує зв'язок із зовнішнім електричним ланцюгом. Цоколь роблять з металу, рідше - кераміки. Всередині нього розташовані елементи самої лампи (нитки розжарення, електроди), а зовні - контакти.

У кожному світильнику використовується певний тип патрона, в який можна встановити тільки таку лампу, яка має відповідний цоколь. Таким чином, при купівлі світильника слід звернути увагу на тип цоколя ламп, які використовуються в світильнику.

Існує безліч видів і підвидів цоколів. Дві основні групи: різьбові і штирькові. У побуті найпоширенішим є різьбовий (гвинтовий) цоколь.

  1. Перша буква в позначенні цоколя вказує його тип:

· E - різьбовий цоколь Едісона;

· G - триконтактний цоколь;

· R - цоколь з утопленими контактами;

· B - штифтовий цоколь (байонет);

· S – софітний цоколь;

· P - фокусуючий цоколь;

· T - телефонний цоколь;

· K - кабельний цоколь;

· W - безцокольні лампи.

  2. Число, яке вказує розмір цоколя або відстань між контактами, наприклад E14, E27, G5, G13;

  3. Рядкові букви вказують число сполучних контактів або пластин:

· s - один контакт;

· d - два контакти;

· t - три контакти;

· q - чотири контакти;

· p - п'ять контактів.

Різьбовий цоколь Едісона "E" Це найпоширеніший цоколь, винайдений ще самим Едісоном. Він має різьбову форму для швидкого з'єднання ламп, використовується в побутових світильниках і люстрах. Позначається як E xx , де xx - діаметр в міліметрах.
	За розміром цоколь Едісона підрозділяють на:
	LES - мікроцоколь MES - мініатюрний цоколь SES - міньйон (малий цоколь) ES - середній цоколь GES - великий цоколь
	E14 - один із широко поширених типів цоколя. Для мініатюрних і класичних ламп розжарювання з таким цоколем прижився термін «міньйон». Традиційні лампи розжарювання є найбільш широко застосовуваним джерелом світла. Їх відрізняє велика різноманітність видів: грушоподібна, свічкоподібна, каплеподібна, куляста, дзеркальна та ін.
	E27 - найвідоміший і популярний тип цоколя, винайдений ще Едісоном. Крім класичних ламп розжарювання, такий цоколь тепер мають і лампи іншого типу, в тому числіенергозберігаючі компактні люмінесцентні лампи, галогенні лампи розжарювання, газорозрядні та інші. Будьте уважні - компактні люмінесцентні лампи з цоколем E27 і E14 не підходять для керування в схемах з димерами і електронними вимикачами.

Триконтактний цоколь "G" Цифри в позначенні при двох контактах вказують на відстань між ними, а при більшій кількості контактів - на діаметр кола, усередині якого розташовані контакти. Букви UXYZ вказують на модифікацію конструкції. Такі цоколя не є взаємозамінними! Іноді цоколь розглядається як комбінація двох або більше аналогічних цоколів. У цьому випадку перед загальним позначенням вказується кількість поєднуваних цоколів: 2G11, 2G10, 2G13.
	Цоколь G4 розроблений для мініатюрних галогенових ламп, які широко використовуються для декоративного світлового оформлення завдяки своєму яскравому точковому світлу. В основному, це низьковольтові лампи для напруги 12В або 24В. Переваги цих ламп проявляються, насамперед, у вбудованих стельових світильниках і гнучких системах освітлення. Термін служби таких ламп - понад 2000 годин. В даний час лампи з таким цоколем широко використовуються у світильниках із кришталевими стразами.
	Цоколь G5 використовується в люмінесцентних трубчастих лампах з діаметром колби 16 мм. Ці лампи випромінюють світло дуже високої якості кольором від теплого білого до холодного денного. Люмінесцентні лампи відрізняються високою світловою віддачею і малим споживанням електроенергії.
	Лампи з цоколем GU5.3 (MR16) використовуються в побуті для вбудованого освітлення.
	У ламп з цоколем GU10 є потовщення на кінці контактів, для поворотного з'єднання з патроном.

	Цоколь з втопленим контактом "R" Цей вид цоколів використовується в невеликих і легких кварцових галогенних лампах, в освітлювальних приладах високої інтенсивності, що працюють від мереж змінного струму. Цифри в позначенні цоколя позначають загальну довжину лампи в мм.
Штифтовий цоколь (байонет) "B" Цей вид лампових цоколів з'явився в процесі еволюції конструкції Едісона. Він був розроблений для того, щоб прискорити процес заміни лампочок і зробити їх більш компактними. В його основі - пара симетрично розташованих круглих бічних штифтів, які вставляються у відповідні їм прорізи патрона. Потім цоколь фіксують, прокручуючи на чверть обороту. Цифра - зовнішній діаметр цоколя (B9s, B15d, B22d) в міліметрах. Різновидом подібного цоколя є цоколь типу Bay (BA). Характерною особливістю є несиметричні бічні контакти, що позиціонують лампу в тримачі (патроні) строго певним чином, що важливо для фокусування світлового потоку, наприклад в автомобільних двухспіральних лампах "ближнього-дальнього" світла або навігаційних суднових вогнях.
Софітний цоколь "S" Цоколь "S" (Festoon або Torpedo Lamps / Гірлянда) - контакти розташовані з двох сторін, як у скляного запобіжника. Цифра позначає зовнішній діаметр корпусу в міліметрах (S6, S7, S8). Лампи з таким цоколем часто використовуються для освітлення салону і номерного знака автомобілів.
Фокусуючий цоколь "P" Цоколь "P" (Prefocus type Bases / цоколь фокусуючого типу) - спеціального виконання для навігаційних вогнів, прожекторів, кінопроекторів, ліхтариків та ін.  Збірна лінза, яка знаходиться у цоколі фокусує світловий потік в певну сторону. Цифри зазвичай позначають діаметр фокусуючого фланця або частини цоколя, на якій горизонтально встановлюється лампа.
Телефонний цоколь "T" Ці цоколі підходять лампочкам підсвічування, пультів, мнемосхем і т.д. Цифри означають виміряну по контактним пластинкам зовнішню ширину в міліметрах. В даний час подібні лампи широко використовуються як індикаторні (сигнальні) лампи в різних щитах автоматики, мнемосхемах, пультах управління. Часто подібні лампи використовуються для підсвічування кнопок апаратури зв'язку. На відміну від повсюдно використовуваних в Україні комутаторних ламп типу КМ, з цоколем T6, 8, на Заході широке застосування одержали подібні лампи менших габаритів, з цоколями Т4,5 Т4,6 Т5,5. Останнім часом все частіше лампи розжарювання замінюються напівпровідниковими лампами в тих же габаритах. Напівпровідникові лампи (світлодіоди) споживають значно менше енергії при більшій яскравості. На сьогоднішній день існує так само ряд нестандартних цоколів, використовуваних в деяких проекційних лампах: цоколь з кабельним з'єднанням "К", а також спеціальні цоколі для ламп ксенону, що позначаються літерою "Н" і цифрами відповідно до модифікації. У разі цоколя типу "W" контакт з патроном проходить прямо через струмові входи, які розташовані на скляній підставці лампи. Цифрами позначають загальну товщину скляної частини з одним струмовим введенням. Далі слідує знак множення і ширина підстави цоколя в міліметрах.

Прилади освітлювальних електроустановок.

Прилади освітлювальних електроустановок призначені для приєднування джерел світла до електричної мережі, керування джерелами світла і забезпечення необхідних режимів роботи ос­вітлення, які визначаються місцевими умовами, наприклад харак­тером виробництва, тривалістю світлового дня.
	Патрони: а — арматурний з корпусом із пластмаси; б — арматурний з корпусом із латуні: в — ар­матурний з корпусом із фарфору; г —- підвісний напівгерметичний; д — стельовий пласт­масовий; є — стінний фарфоровий похилий; / — корпус; 2 — фарфоровий вкладень; 3 — контактні гвинти для приєднування проводів до центрального контакту і гільзи: 4 — цент­ральний контакт;  5 — нарізна гільза;   6 — сталеве вушко для підвішування патрона
	За конструкцією, призначенням і способом встановлення роз­різняють патрони підвісні, арматурні з ніпелем, або ніпельною шийкою (мал. а, б, в),підвісні напівгерметичні з металевим вушком (мал г), стельові (мал. д) і стінні (мал. в).Пат­рони відповідно до розмірів цоколів ламп бувають з нарізкою 10, 14, 27і 40 мм, а також інших конструкцій, як зазначалося вище.
До найпоширеніших приладів освітлювальних електроустано­вок належать патрони(мал. 40.14), вимикачі, переми­качі штепсельні розетки з вилками , стартерні прист­рої для пуску люмінесцентних ламп тощо.

Вимикачі і перемикачі однополюсні на напругу до 250 В і на струми до 10 А призначені для комутації електричних кіл освітлювальних електроустановок змінного стру­му, частотою 50 Гц. Вимикачі й перемикачі однополюсні захище­ного і герметичного виконання для відкритого та схованого вста­новлення повинні витримувати не менше 20 тис. вимикань. Для підвищення комутуючої здатності та стійкості проти спра­цювання контактні частини сучасних вимикачів і перемикачів ви­конують з металокераміки, що дає їм можливість витримувати понад 200 тис. вимикань.

Принцип дії звичайних вимикачів. При положенні клавіші, як показано на мал. 40.16, а, рухомий 2 і нерухомий З контакти розімкнуті. При переведенні клавіші у положення, показане на мал. 40.16, б, фіксатор 4, стискуючи пружину 5, переміститься вниз, внаслідок чого контакти замкнуть­ся. Пружина з фіксаторами утворюють необхідне контактне на­тискування.

Приєднання до електричної мережі однофазних і трифазних електроприймачів (переносних ламп, побутових електроприладів, електрифікованого інструменту  тощо)   з  номінальними струмами до 10 і 25 А на напругу до 250 і 380 В відповідно здійснюють за до­помогою штепсельних з'єднань.

Штепсельні з'єднання складаються з двох основних елементів: розетки і вилки.

Штепсельні розетки бувають з круглими і плоскими контактами. Застосування плоских контактів дає змогу створити більш надійне контактне з'єднання, зменшити витрати міді і майже вдвічі порівняно з круглими кон­тактами збільшити строк їх служби. Хоча розетки з плоскими контактами в даний час майже не застосовуються і виходять із вжитку, тому що все електрообладнання стандартизоване під круглі контакти.

Для підключення переносних електроприймачів до електрич­ної мережі напругою понад 36 В у приміщеннях з підвищеною не­безпекою і особливо небезпечних застосовують двополюсні (мал. 40.18, г, д) і триполюсні (мал. 40.18, е) штепсельні розетки з зазем­люючим контактом, до якого приєднують провідник місцевої ме­режі заземлення.

До контактних затискачів двополюсних штепсельних розеток на струми до 10 А можна приєднувати електричні проводи пере­різом до 2,5 мм2, до триполюсних розеток на струми до 25 А — проводи перерізом до 16 мм2.

Елементи штепсельних з'єднань:а — штепсельна розетка на 6 А для відкритого встановлення; б — штепсельна розетка на 6 А для схованого встановлення; в — надплінтусна розетка; г — двополюсна штепсельна ро­зетка на 10 А з плоскими струмовими і заземлюючими контактами для схованого встанов­лення; д — двополюсна штепсельна розетка на 10 А з заземлюючим контактом захищеного виконання для відкритого встановлення; е — триполюсна штепсельна розетка на 25 А і 380 В із заземлюючим контактом у захищеному виконанні для відкритого, встановлення; є — вилка на 6 А; ж — вилка на 10 А з заземлюючим контактом; з — вилка двополюсна на 25 А і 380 В із заземлюючим контактом; и — вилка триполюсна на 25 А і 380 В із заземлю­ючим контактом.

Стартери є конструктивною складовою люмінесцентних світильників, призначені для плавного запалювання люмінесцентних ламп.

Світильники освітлювальних електроустановок.

Світильники освітлювальних електроустановок призначені для освітлення об'єктів (предметів, робочих поверхонь, виробничих площ тощо), які знаходяться на відстані, що не перевищує, як правило, 25 м.

Світильник складається з арматури і джерела світла. Джере­ло світла знаходиться всередині арматури, яка забезпечує необ­хідний розподіл світлового потоку джерела світла і захист його від  механічних  пошкоджень та  впливу зовнішнього  середовища.

Залежно від джерела світла освітлювальну арматуру умовно поділяють: для ламп розжарювання і ртутних ламп, для люмінесцентних ламп.

Арматура світильників для лампи розжарювання і ртутної лампи складається з корпусу і закріпленого в ньому патрона. До корпусу закритих підвісних світильників прикріплюють внизу захисне скло для запобігання забрудненню і механічним пошкодженням лампи, а вгорі — вушко для підвішування до опорної конструкції. Горловину корпусу важких світильників, які жорстко встановлюють на трубі, виконують у вигляді патрубка з внутріш­ньою нарізкою 3/4". Деякі типи світильників оснащують спеці­альним пристроєм, який вкручують у патрубок корпусу,— бюгелем, що має два сальники для роздільного ущільненого вводу проводів живильної мережі, а також гачок для підвішування.

Характерною особливістю світильників є велика різноманіт­ність їх конструкцій та світлотехнічних характеристик.  

Арматура світильника для люмінесцентних ламп найчастіше являє собою металевий корпус, у якому змонтовані пускорегулю­вальні пристрої (ПРП)., лампотримачі, стартеротримачі та з'єд­нувальні проводи. Світильник приєднують до живильної електрич­ної мережі за допомогою затискачів, розташованих під одним з ковпачків вузла підвіски. До корпусу арматури прикріплений і відбивач, а на відбивачі залежно від конструкції світильника є екрануючі грати, захисне скло або розсіювач.

Світильники за своєю конструкцією, світлотехнічними показ­никами та характеристиками повинні відповідати умовам роботи і навколишнього середовища, а також вимогам безпеки і зручно­сті експлуатаційного обслуговування.

	Арматура світильників з лампами розжарювання і ДРЛ: а - «Універсал»; б - рудничний; в - пилонепроникний; г - глибокого випромінювання; д - зовнішнього освітлення; 1 - відбивач; 2 - корпус; 3 - болт заземлення; 4 - шайба (вушко) для підвішування; 5 - проводи; 6 - патрон; 7 - лампа; 8 - захисне скло; 9 - кришка; 10 - захисна сітка; 11 - бюгель.
	Світильники з люмінесцентними лампами: а - ОДР; б - ШЛП; в - ВОД; г - ПВЛ; 1 - підвіс; 2 - ковпачок підвісу; 3 - кор­пус; 4 - відбивач; 5 - екранізуючі грати; б - розсіювач; 7 - опорна рама; 8 - відкидна рама; 9 - вузол кріплення.

Схеми вмикання ламп розжарювання.

В освітлювальних електроустановках для керування лампами розжарювання застосовують кілька схем. Так, дві і більше ламп розжарювання можуть приєднуватися до мережі однополюсним вимикачем (мал. а). Керування п'ятьма лампами здійснюється двома розташова­ними поруч однополюсними вимикачами (мал. б). При поворо­ті першого вимикача вмикаються дві лампи, а при повороті дру­гого - ще три лампи. Таку схему вмикання ламп застосовують у великих приміщеннях з режимом роботи, що потребує різного ступеня освітлення. Якщо необхідна поперемінна зміна кількості ламп, що вмика­ються (наприклад, у люстрі), їх приєднують до мережі за допомо­гою люстрового перемикача (мал. в). З першим поворотом пе­ремикача вмикається одна лампа з трьох, з другим поворотом — дві інші, але вимикається перша лампа, з третім поворотом вми­каються всі лампи, а з четвертим — усі лампи люстри вимика­ються.

Схеми приєднання ламп розжарювання: а - з одним вимикачем; б - з двома вимикачами; в - з одним  перемикачем; г - з двома перемикачами; д - на лінійну напругу; е - на фазну напругу.

При необхідності незалежного керування однією або кілько­ма лампами з двох місць застосовують схему з двома перемика­чами або прохідними вимикачами, з'єднаними двома перемичками і проводом. На­явність перемичок і проводу, який іде від перемикача до лампи, створює необхідні кола. Цю схему використовують при освітленні коридорів та сходових кліток житлових будинків і підприємств, а також тунелів з двома або кількома виходами.

Лампи освітлювальних електроустановок, які живляться від трипровідної системи трифазного струму, вмикають між двома фазами мережі, а ті, що живляться від чотирипровідної мережі, — між фазним і нульовим проводами.

Схеми і розподільні пристрої освітлювальних електроустановок.

Схеми живлення освітлення за магістральною системою: а — без магістрального розподільного щитка; б — з магістральним розподільним щитком: в — від двох трансформаторів; 1 — трансформатор; 2 — головний автомат; 3 — ящик з ко­мутуючим і захисними апаратами; 4 — груповий щиток робочого освітлення; 5 — магіст­ральна лінія робочого освітлення; 6 — головна магістраль; 7 — силовий розподільний пункт; 8 — магістральний щиток; 9 — груповий щиток аварійного освітлення; 10 — секційний роз­микач.

У цехах промислових підприємств, де живлення освітлюваль­них електроустановок здійснюється від загального трансформа­тора вбудованої цехової підстанції за схемою блоку «трансформатор — магістраль», може бути використано декілька схем. Якщо освітлювальна електроустановка складається з невеликої кіль­кості ламп робочого освітлення, то застосовують схему живлення по одній магістралі . Магістраль робочого освітлення приєднується безпосередньо до ящика 3 з комутаційними і захисними апаратами. Комутаційними апаратами ручного керування є рубильники або пакетні вимикачі, а апаратами дистанційного керування — контактори або магнітні пускачі.

При необхідності живлення освітлення потужної освітлюваль­ної електроустановки по кількох магістралях застосовують схе­му, в якій живлення від ящика 3 підводиться до ма­гістрального щитка, а від останнього відходить кілька магістраль­них ліній.

У великих цехах промислових підприємств живлення електроприймачів здійснюється, як правило, від кількох вбудованих трансформаторних підстанцій. Наявність двох трансформаторів дає можливість установлювати між двома магістраля­ми, що йдуть від різних трансформаторів, секційний вимикач, який забезпечує безперебійне живлення освітлювальних і силових навантажень на випадок виходу з ладу одного з трансформаторів.

При такій схемі взаєморезервується живлення робочого освітлен­ня і стає більш гнучкою робота аварійного освітлення.

Описані схеми живлення електричних навантажень за систе­мою блоку «трансформатор — магістраль» дуже поширені в промислових підприємствах завдяки простоті схеми, високій надій­ності її роботи, мінімальній кількості комутаційних і захисних апаратів, що застосовуються.

Приймання і розподілення в освітлювальних електроустанов­ках електричної енергії здійснюється за допомогою спеціальних електротехнічних пристроїв — щитків, шаф і ввідно-розподільних пристроїв.  Ці пристрої оснащують   апаратами для  комутування і захисту відхідних магістральних і групових ліній, а також лі­чильниками для обліку електричної енергії, що витрачається.

		Щитки і шафи освітлювальних електроустановок жилих будинків: а — квартирний щиток типу ЩС на дві групи для встановлення на стіні; б — квартирний щиток типу ЩК на дві групи для встановлення в ніші; в — лічильний поверховий щиток ЩУЕ-4 (кришка знята); г — електрошафа ШС-1М; 1 — автоматичні вимикачі; 2 — лічиль­ники електричної енергії; 3, 5 — пакетні вимикачі; 4 — електролічильник; 6 — автомат; 7 — стискач; 8 — заземлюючий болт; 9, 10 — телевізійна і телефонна коробки; 11 — радіо плінт.
		Ввідно-розподільний пристрій ШВУ-5 освітлювальної електро­установки житлового будинку: а — загальний вигляд; б — схема
		Щитки промислової серії для освітлювальних електроустановок про­мислових підприємств і громадських споруд: а — ОЩВ; б – ОПВ.

Щиток ОЩВ являє собою металевий навісний ящик розміром 500х400х150 мм із знімними верхньою і нижньою кришками, через які можуть бути введені і виведені живильні та відхідні лінії. В ящику на знімному шасі встановлені вимикальні прилади, рукоятки яких виступають за межі лицьової панелі шасі. Ящик закривається дверцятами, закріпленими на його фасадній частині. Щиток виготовляється на 6 і 12 однофазних груп і осна­щений автоматичними вимикачами АЗІ63 з тепловими розчіплювачами на 15, 20 або 25 А, до яких приєднуються відхідні лінії, що живлять окремі групи світильників.

До ввідних затискачів щитків ОЩВ допускається приєднува­ти проводи перерізом до 50 мм2, а до затискачів відхідних ліній — проводи  перерізом до 10 мм2.

Щиток ОПВ являє собою металевий ящик розмі­ром 500х260х140 мм, укомплектований автоматичними вимика­чами АБ-25 і пакетним вимикачем на вводі, рукоятка якого виве­дена назовні на фасадну стінку ящика. До ввідних затискачів щитків приєднують проводи перерізом до 50 мм2, а до затискачів відхідних ліній — проводи.перерізом до 6 мм2. Щитки виготовля­ють на 6 і 12 однофазних груп.

Як ввідно-розподільні пристрої освітлювальних електроуста­новок промислових підприємств та громадських будівель засто­совують комбіновані щити, розподільні блочні пункти і шафи.

		Блочний розподільний пункт (мал. б) комплектують з бло­ків БПВ (блок «запобіжник — вимикач»), які випускаються на струми 100, 250, 400, 600 і 1000 А. Блок БПВ є апаратом, в якому запобіжники ПН-2 виконують як комутаційні, так і захисні функ­ції. Розподільні блочні пункти зручні в експлуатації, оскільки не містять складних комутуючих і захисних апаратів, а також без­печні в обслуговуванні завдяки наявності в кожному БПВ блоку­вання між дверцятами і рукояткою, при якому дверцята блоку мо­жуть бути відкриті лише у вимкненому положенні рукоятки. У потужних освітлювальних електроустановках великих про­мислових підприємств застосовують закриті розподільні шафи се­рії СП і СПУ. Шафи виготовлені з листової сталі зав­товшки 1,5—2 мм. Всередині корпусу шафи розташована рама, що виймається, на якій змонтовані ввідний вимикач, запобіжники відхідних ліній, а також розподільні та живильні шини. Розподільні шини прокладені на ізоляторах горизонтально одна над од­ною і призначені для встановлення на них верхніх контактних стояків запобіжників однієї фази.
Щити і розподільні пункти освітлювальних електроустано­вок промислових підприємств: а — комбінований щит ЩК; б — блочний розподільний пункт БРП-4
		Контактні стояки закріплюють на шинах подвоєними гайками і спеціальними притискними шайбами, що дає змогу в процесі ек­сплуатації підтягувати контактний стояк з лицьового боку шафи. Нижні контактні стояки запобіжників змонтовані на ізоляторах, закріплених на поперечинах рами. Запобіжники однієї фази при прийнятому розташуванні розміщують горизонтально. Рама, що виймається, може бути видалена з шафи під час виконання приєд­нань; цим значно полегшується монтаж і експлуатація приєднань. Всередині корпусу на його бічних стінках є скоби для кріплен­ня кабелів і на задніх стінках — профільні конструкції із спеці­альними закріпками для проводів ліній, що відходять від запо­біжників. Внизу корпусу знаходяться нульова шина і перфорова­на поперечина для закріплення кабелів або труб з проводами, що підходять до шафи. Кришка корпусів шаф СП і СПУ знімна. Це дає змогу в процесі монтажу пробивати в ній на пресі отвори, необхідні для введення зверху труб з проводами. В нижній частині корпусів на лицьовому боці є знімні накладки, які під час монта­жу видаляють для зручнішого виконання монтажних робіт.
Закриті розподільні шафи: а - СП, б - СПУ

Вмикання і вимикання вимикача здійснюють рукояткою, виве­деною через отвір в одній з бічних стінок шафи. Рукоятка вимика­ча знімно-зблокована (знімається вона лише при відключеному вимикачі).

Шафа СП  відрізняється від шафи СПУ  наявністю на фасадній частині жалюзі для вентиляції, способом кріплення кришок, відсутністю ущільнень на дверцятах, більш ви­соким допустимим навантаженням (завдяки наявності вентиля­ції) і габаритними розмірами.

Номінальні струми шаф СП і СПУ визначаються номінальни­ми струмами апаратів ввідної частини. Від номінального струму шафи залежать і номінальні струми захисних апаратів, які вста­новлюються на відхідних лініях.

	Урок №39. Поняття про освітлювальні електроустановки. Види освітлення.
Поняття про освітлювальні електроустановки. Види освітлення. Вимоги до освітлювальних електроустановок.
	Поняття про освітлювальні електроустановки. Види освітлення.

Освітлювальною електроустановкою називається спеціальний електротехнічний пристрій, призначений для освітлення територій, приміщень, будинків і споруд.

Освітлювальна електроустановка великого житлового будин­ку або промислового підприємства являє собою складний комп­лекс, що складається з розподільних пристроїв, магістральних і групових електричних мереж, різних електроустановочних при­ладів, освітлювальної арматури (світильників) і джерел світла, а також підтримуючих конструкцій та кріпильних деталей. Харак­терною особливістю освітлювальних електроустановок є різнома­нітність схем, які застосовуються, і способів виконання електропро­водок, конструкцій світильників та джерел світла. В сучасних по­тужних електроустановках застосовують складні пристрої автома­тики і телеуправління.

Залежно від призначення світильників освітлювальної електро­установки розрізняють загальне, місцеве, комбіноване, робоче і аварійне освітлення.
	Загальним називають освітлення всього або частини приміщен­ня.
	Місцеве — це освітлення робочих місць, предметів або повер­хонь, наприклад спеціальне освітлення оброблюваної деталі чи інструмента на токарному верстаті.
Комбіноване сполучає загальне і місцеве освітлення.
	Робочим називають освітлення, призначене для забезпечення нормальної діяльності виробничих і допоміжних підрозділів під­приємств.
	Аварійним називається освітлення, яке при порушенні робочо­го освітлення тимчасово забезпечує можливість продовження роботи або евакуації людей. Аварійне освітлення обладнують у промислових приміщеннях, коридорах, проходах, проїздах і на схо­дових клітках. Світильники аварійного освітлення повинні відрізнятися від інших світильників пофарбуванням і конструкцією; їх приєднують до електричної мережі, не зв'язаної з мережею робо­чого освітлення.

Електроживлення світильників загального, місцевого, робочо­го та аварійного освітлення в нормальних приміщеннях здійсню­ється на напругу - 127 або 220 В, а в приміщеннях з підвищеною не­безпекою і в особливо небезпечних приміщеннях — на напругу 12, 24 або 36 В.

Розрізнюють також освітлення переносне, охоронне і світло-огороджувальне:

	Переносне (ремонтне) освітлення здійснюють переносними ручними лампами, які приєднують до мережі напругою 127 або 220 В у нормальних приміщеннях і 12 В у приміщеннях підвище­ної небезпеки і на відкритих ділянках території підприємства.
	Охоронне освітлення встановлюють вздовж огорожі території, що охороняється, з таким розрахунком, щоб одночасно освітлю­валися зовнішня і внутрішня зони, які прилягають безпосередньо до огорожі.
	Світлоогороджувальне освітлення встановлюють на високих будинках, димових трубах та інших спорудах для забезпечення безпеки польотів літаків у темну пору доби.

До освітлювальних електроустановок висувають такі основні вимоги: надійність і безперебійна робота всіх елементів; забезпе­чення необхідного рівня освітленості приміщень і робочих місць; зручність і безпека обслуговування і ремонту приладів, світиль­ників та апаратів. Виконання цих вимог певною мірою залежить від прийнятої схеми живлення освітлення.

Основною вимогою, що ставиться до освітлення, є забезпечення нормованих значень освітленості. Нормовані значення освітлено­сті визначаються умовами зорової роботи, в тому числі: розміра­ми предметів розрізнення, їх контрастом з фоном і коефіцієнтом відбиття фону; наявністю доступних небезпечних для дотикання предметів (відкритих струмопровідних частин, не огороджених частин машин, що обертаються, тощо); наявністю в полі зору світ­них поверхонь значної яскравості   (електро-  або газозварювання, розплав металу, розжарені оброблювані деталі, що випромінюють світло, виробничі вогні тощо).

Рівень освітленості на окремих ділянках приміщень або робо­чих місцях збільшують локалізованим розташуванням світильни­ків загального освітлення, обладнанням місцевого освітлення, за­стосуванням конструктивно більш удосконалених світильників або підвищенням потужності ламп.

Дотримування під час монтажу освітлювальних електроустано­вок нормованих параметрів освітленості сприяє поліпшенню умов і підвищенню продуктивності праці, зниженню втомлюваності зору робітників, підвищенню якості продукції, що виготовляється, еко­номії електричної енергії, яка витрачається на освітлення.

Монтаж освітлювальних електроустановок здійснюють згідно з проектом, у якому наводять світлотехнічні розрахунки і дають розрахунок освітлювальної мережі. При цьому враховують харак­тер технологічного процесу, умови експлуатації і стан навколишнього середовища. Розрахунок за втратою напруги ведуть на осно­ві найменших витрат провідникових матеріалів (проводів, кабелів, шин тощо). Напруга найвіддаленіших ламп повинна становити не менше: 95 % номінальної — для мережі аварійного і зовнішнього освітлення, яке виконується світильниками; 97,5 % номінальної — для мережі робочого освітлення всередині приміщень промисло­вих підприємств і прожекторних установок зовнішнього освітлення. Напруга ламп повинна становити при нормальному режимі не біль­ше 102,5 % номінальної.

Розрахункове навантаження живильної освітлювальної мере­жі визначається множенням встановленої потужності ламп, вияв­леної в результаті світлотехнічного розрахунку, на коефіцієнт по­питу, який дорівнює: 0,6 — для розподільних пристроїв, підстанцій, складських і допоміжних приміщень підприємств; 0,8 — для лабо­раторій   і  лікувальних  закладів; Т — для  виробничих  приміщень.

Живлення освітлювальних електроустановок здійснюється від окремих освітлювальних трансформаторів або від трансформато­рів, до яких одночасно приєднані й силові споживачі (електродви­гуни, електрозварювальні апарати тощо).

 Натисніть на текст виділений синім кольором.

Контроль знань1

                                 Контроль знань 2

 

	Урок №35-37. Монтаж заземлювальних пристроїв.
Призначення заземлення. Захисне та робоче заземлення. Сфери їх застосування. Природні та штучні заземлювачі. Заземлювальні провідники. Послідовність операцій при виконанні заземлення. Інструмент і пристрої. Способи закріплення заземлювальних провідників. Послідовне та паралельне з’єднання заземлювальних провідників. Вимоги безпеки праці при виконанні електромонтажних робіт.
	Поняття заземлення.

Для попередження можливості ураження персоналу електричним струмом при виникненні напруги на частинах апаратів, що нормально не знаходяться під напругою, правила улаштування електроустановок (ПУЕ) передбачають виконання особливих пристроїв, які називаються заземлюючими пристроями, або заземленнями.

Заземлюючі пристрої виконуються також для забезпечення нормальної роботи електроустановок. У ряді випадків вони застосовуються для захисту електроустановок при порушенні визначених для них режимів роботи.

Захисне заземлення запобігає небезпеці ураження людей, що виникає при появі напруги на частинах електроустановок, що нормально знаходяться без напруги, напруга, яка при цьому з'явилася, знижується до певної безпечної величини або ділянка електроустановки відключається.

Прикладом появи напруги на частинах устаткування, що нормально знаходяться без напруги, може служити силовий трансформатор, в якого внаслідок пробою ізоляції обмотки виявиться під напругою активна сталь магнітопроводу, а отже, і бак трансформатора, нормально ізольовані від струмоведучих частин.

Поява напруги на частинах устаткування, нормально ізольованих від струмоведучих частин, унаслідок пробою ізоляції - явище, що досить часто зустрічається в експлуатації підстанцій. Ще більш часті випадки виникнення замикань унаслідок обриву струмоведучого дроту і падіння його на заземлене устаткування або на землю. Такі замикання називаються «Замиканням на землю».

Замикання на землю або на корпус є однією з найбільш частих причин нещасних випадків з тими, хто обслуговує електроустановку або випадково виявляється поблизу неї, оскільки експлуатація електроустановок неминуче пов'язана з оглядами і дрібними ремонтами, в процесі яких обслуговуючий персонал знаходиться в безпосередній близькості від працюючого устаткування або торкається до нього. Виключити необхідність або можливість дотику людей до частин електроустановки, що нормально не знаходяться під напругою, не представляється можливим за умов експлуатації.

У міських електроустановках пристрій захисних заземлень є основною захисною мірою. Захисним заземленням називається призначений для забезпечення безпеки пристрій, в якому металеві частини устаткування, що нормально не знаходяться під напругою, навмисно сполучені із землею за допомогою заземлюючих провідників і заземлювачів. Такий пристрій може розглядатися як захисне заземлення лише у тому випадку, коли воно виконане з дотриманням відповідних вимог і норм.

	Захисне заземлення - це навмисне електричне з'єднання з землею або її еквівалентом металевих неструмопровідних частин, що можуть опинитися під напругою.
	Заземлювач — це металевий провідник або група провідників, які знаходяться в безпосередньому контакті з землею.
	Заземлювальними провідниками називають металеві провід­ники, які з'єднують заземлювальні частини електроустановок із заземлювачем.
Заземлення будь-якої частини електроустановки — це спе­ціальне електричне з'єднання її з заземлювальним пристроєм.
Опором заземлювального пристрою називається сума опорів, яка складається з опору заземлювача відносно землі і опору за­землювальних провідників.
Напругою відносно землі при замиканні на корпус є напруга між цим корпусом і точками землі, що знаходяться поза зоною розтікання струмів у землі, але не ближче як 20 м.
Замикання на землю — це випадкове електричне з'єднання частин електроустановки, які знаходяться під напругою, безпосередньо з землею або з її конструктивними частинами, не ізольо­ваними від землі.
Струмом замикання на землю називається струм, що проходить через землю в місці замикання.
	Глухозаземленою нейтраллю називається нейтраль трансформатора або генератора, приєднана до заземлювального пристрою безпосередньо або через малий опір (трансформатори струму тощо).

У електроустановках з ізольованою нейтраллю напругою до 1000 В застосовується захисне заземлення, призначенням якого є створення між металевим корпусом устаткування, що захищається, і землею електричного з'єднання досить малого опору (мал.а). Завдяки цьому при дотику людини до устаткування з пошкодженою ізоляцією через його тіло пройде струм, величина якого не буде небезпечною для нього.
	У заземленні цього виду при пошкодженні ізоляції заземленого устаткування або електроустановки її металеві частини виявляються приєднаними до лінії. При цьому, в разі дотику до них, для струму відкриваються дві дороги: через тіло людини, що доторкнулася і через заземлення. Чим менше буде опір ланцюга заземлення, тим більша частина струму проходить по цьому ланцюгу.
У міських електричних установках напругою 380/220 і 220/127 В із заземленою нейтраллю застосовується система, при якій провідники захисного заземлення і всі елементи електроустановки, що підлягають заземленню, сполучені із заземленою нейтраллю трансформатора або генератора (мал.б). При такому з'єднанні кожне замикання струмоведучих частин на заземлені частини електроустановки перетворюється на коротке замикання, що викликає відключення аварійної установки найближчим запобіжником або автоматом. Ця система у ряді країн носить назву «занулення».
	При досить малому опорі заземлення майже весь струм замикання проходить через заземлення і лише невелика, а тому і абсолютно безпечна для людини частина струму проходить через тіло того, що доторкнувся.
Використання в електроустановках напругою до 1000 В із заземленою нейтраллю системи «занулення» викликано тим, що виконання в цих установках звичайного заземлення устаткування не забезпечує необхідної безпеки.
	Схеми заземлення: а - мережа з ізольованою нейтраллю в електроустановках напругою до 1000 В; б - система занулення, мережа з глухозаземленою нейтраллю; в - схема шляху струму замикання на землю в системі занулення при відсутності.
У мережі з глухозаземленною нейтраллю (мал.в) при замиканні фазного провідника на корпус по ланцюгу, що утворився через землю, проходить струм

У мережі з глухозаземленною нейтраллю при замиканні фазного провідника на корпус по ланцюгу, що утворився через землю, проходить струм де r0 - опір заземлення нейтралі, Ом. При цьому фазна напруга розподілиться між rз і r0, тобто Uз= Iзrз; U0= Iзr0; Uз + U0 = Uф. Таким чином, напруга корпусу відносно землі залежить від співвідношення опорів r0 і rз. При рівності r0 і rз напруга на заземленому корпусі буде Uз = U0 = 0,5Uф Ця напруга є небезпечною для людини, тому в мережі напругою до 1000 В з глухозаземленною нейтраллю захисне заземлення не застосовується. У мережах з глухозаземленною нейтраллю і корпусами, що мають окреме заземлення (система заземлення TT) обов'язковим згідно ПУЕ є використання пристроїв захисного відключення на диференціальному струмі (ПЗВ).

Монтаж заземлення.

Заземлювачі є найвідповідальнішою частиною заземлювальних  пристроїв і тому монтувати їх можна лише при наявності затвер­дженого і погодженого проекту. В заземлювальних пристроях мо­жуть бути використані природні і штучні заземлювачі.

Природними заземлювачами називають металеві споруди, що знаходяться в зем­лі, які можуть бути одночасно використані і з метою заземлення.Застосовувати природні заземлювачі краще, оскільки не лише до­сягається економія металу, а й відпадає необхідність у виконанні значного обсягу земляних і монтажних робіт.

Як природні заземлювачі можуть бути використані водопро­відні та інші металеві трубопроводи, прокладені в землі, а також обсадні труби артезіанських свердловин; металеві конструкції, що знаходяться в землі, та арматура залізобетонних конструкцій будинків і споруд, які з'єднані з землею; металеві шпунти гідро­технічних споруд; свинцеві оболонки кабелів, прокладених у землі.

Якщо оболонки кабелів є єдиними заземлювачами, то в розра­хунку заземлювальних пристроїв їх слід враховувати при кіль­кості кабелів не менше двох.

Коли безпосередньо поблизу від електроустановки природних заземлювачів немає, створюють штучні заземлювачі.

Штучними заземлювачами називаються спеціально встановлювані в землі металеві конструкції, призначені для приєднання до них зазем­лювальних провідників.

Як штучні заземлювачі застосовують вертикально або горизон­тально занурені в землю сталеві труби, кутову сталь, металеві стержні, сталеві смуги тощо. У ґрунтах, де є небезпека посиленої корозії металу, слід застосо­вувати оцинковані або оміднені заземлювачі.

			Електроди заземлювача розташовують так, щоб їх верхні кін­ці були нижче від рівня землі на 0,5-0,7 м. Це дає змогу знизити опір розтіканню заземлювачів, а також зменшити коливання опо­ру заземлювачів, пов'язані із змінами зовнішньої температури. Для встановлення заземлювачів попередньо риють траншею зав­глибшки 0,7 м і завширшки в основі 0,5 - 0,6 м, після чого заземлю­вачі забивають або за допомогою механізмів занурюють у грунт. Проте найефективнішим способом є укручування круглих ста­левих стержнів у грунт за допомогою електросвердел або спеці­альних механізмів, У разі використання електросвердла заздале­гідь підготовлені стержні  Ø 15—18 мм загострюють з одного кінця, а потім на нього, відступивши по 50 мм, надягають і прива­рюють розрізану по радіусу і розтягнуту в спіраль шайбу («забурник»), в результаті чого цей кінець стержня набуває вигляду, подібного до бурава.
Розташовані в землі заземлювачі, та заземлювальні провідники не повинні бути пофарбовані. Як заземлювачі найчастіше використовують відрізки труб або кутової сталі завдовжки 2,5—3 м, оскільки при такій їх довжині  зменшується вплив промерзання ґрунту. Під час вибору заземлювача перевагу слід віддавати кутовій сталі, оскільки опір розті­канню струму такого заземлювача буде меншим за опір однаково­го за масою заземлювача з труби.

Заготовлення і наварювання розрізних шайб на стержні здійс­нюють завчасно в майстернях, де є зварювальний апарат. Стержень вкручують у грунт електросвердлом, оснащеним редуктором, для цього його вставляють у порожнистий шпиндель і затискують у трикулачковому патроні на відстані 1,5 м від кінця, який занурюють у грунт. При вмиканні електросвердла стержень обертається і вкручується в грунт. Після заглиблення стержня електросвердло вимикають, кулачки патрона розтискують, увесь механізм підіймають по стержню на висоту до 1,5 м від рівня землі і закріплюють у кулачках патрона, потім операцію повторюють доти, доки стержень не буде занурений на необхідну глибину. Взимку, особливо при глибокому промерзанні ґрунту, потужність електросвердла, може, виявитися недостатньою для вкручування стержнів у землю. В цьому випадку попередньо прогрівають грунт або свердлять у ґрунті отвори спіральним свердлом відповідного діаметра на глибину 0,5—0,8 м, потім  вкручують стержень. Вкручування в грунт зазем­лювачів із сталевих стержнів на глибину понад 3мівсильно про­мерзлий та щільний грунт здійс­нюють механізованим інструмен­том — заглиблювачем, який виключає застосування фізично важких і трудомістких операцій. Заглиблювач електродів зазем­лювачів ЗЕ-1 скла­дається з порожнистого шпинде­ля із закріпленим на ньому три­кулачковим патроном і зварної рами з колесами, вісь яких має трубчастий переріз і під час ро­боти над траншеєю може розсу­ватися на необхідну ширину. Привід шпинделя здійснюється від електродвигуна 7 типу АОЛ-2-21-4 потужністю 1,7 кВт через пару циліндричних прямозубих шестерень. Механізм з приводом переміщується по вертикальних штангах 6 рами. Робочий хід (до­низу), відбувається за рахунок маси механізму заглиблення і механізму самопіднімання.

Холо­стий хід (вверх) здійснюється за допомогоюлебідки, яка має привід від шпинделя, що оберта­ється, через конічну пару. Під час занурення в грунт електрод із загостреним кінцем і привареним до нього забурником заводять у шпиндель, а потім вмикають електродвигун, і механізм вкручу­вання підіймається у верхнє положення. Далі електрод, затиску­ється в патроні, знову вмикається електродвигун, і електрод зану­рюється в грунт на величину ходу рухомої частини. Потім електро­двигун вимикається, електрод звільняється в патроні, і процес повторюється знову стільки разів, скільки необхідно для досягнення електродом необхідної глибини. Заглиблювач зручний у використанні, конструктивно простий і характеризується високою продуктивністю: електрод завдовжки 5 м за допомогою заглиблювача може бути   занурений у мерзлий   грунт   протягом 12 хв, а в розталий грунт — за 4 хв. Габарити заглиблювача: ширина (з колесами) — 800...1200 мм; довжина — 900 мм; висота — 2400 мм; маса — 80 кг.

Для забивання електродів з кутової сталі в щільний грунт влітку і в промерзлий грунт взимку застосовують електричний без­контактний привід однофазного струму ударно-поступальної дії. Задавальним і виконавчим органом безконтактного приводу є соле­ноїд з осердям, яке вільно переміщується в ньому. Соленоїд і осердя відіграють роль перетворювача електричної енергії на механіч­ну. Осердя виконує функцію молотка і робить 160—180 ударів на хвилину. Безконтактні приводи типу БП, що випускаються, виго­товляють таких виконань: БП-400 — з ходом осердя 400 мм і по­тужністю електродвигуна 0,8 кВт, який забиває електрод з кута розміром 50X50X5 мм за 2-4 хв влітку і за 8-10 хв взимку; БП-500 - з ходом осердя 500 мм і потужністю електродвигуна 1 кВт, який забиває електрод з кута розміром 50X50X5 мм за 1,5-3 хв влітку і за 5-7 хв взимку.

Якщо механізмів немає і кількість встановлюваних електродів з круглих стержнів або кутової сталі незначна, їх забивають у землю кувалдою. Для того щоб під час забивання верхній кінець електрода не розплющувався, на ньому встановлюють сталеву надставку, а нижній кінець перед забиванням загострюють. Елект­роди забивають (вкручують) у траншеї так, щоб їх верхня части­на виступала над дном траншеї на 150—200 мм для приєднання до неї сталевої з'єднувальної смуги. Як з'єднувальні смуги (смуги зв'язку) застосовують сталевий круглий дріт (катанку) діаметром не менш як 6 мм (краще 12 мм) або прямокутну сталеву смугу завтовшки не менш як 4 мм і перерізом не нижче 48 мм2. З'єднувальну смугу або магістраль заземлення приєднують до електродів заземлювача з відступом від верхньої кромки електрода на 50-60 мм.

Занурення стержня в грунт методом вкручування: а - електросвердлом; б - заглиблювачем ЗЕ-1; 1 - шпиндель; 2 - електросвердло; 3 - редуктор; 4 - трикулачко­вий патрон; 5 - стержень; 6 - штанга; 7 - електродвигун.

Приєднування заземлювальних магістралей до природних і штучних заземлювачів, а також смуг зв'язку до заземлювачів з труб і стержнів повинно виконуватися зварюванням (мал. а, б, в). Смуги зв'язку і магістралі заземлення зварюють внапуск, довжина шва повинна становити не менше: подвійної ширини смуги - при прямокутних проводах; шести діаметрів - при круг­лих проводах (мал.г).Зварний шов накладають у два шари з усіх боків з'єднання. Міцність зварювання перевіряють кількома сильними ударами молотка масою 1,5-2 кг по зварних швах.

Місце введення заземлювальної магістралі в будинок має бути позначене розпізнавальним знаком у вигляді круга Ø 20 см із вписаною в ньому літерою 3, які наносять стійкою фарбою на сті­ні будинку на висоті 150—180 см. У разі відкритого прокладання вводу заземлювальної магістралі в приміщення він повинен бути вміщений у сталеву трубу для захисту від механічних пошкоджень. Встановлення електродів заземлювача і прокладання заземлювальних провідників у землі оформляють актом на сховані роботи. Міс­ця встановлення заземлювачів і трасу прокладеного в землі заземлювального провідника, з'єднаного із заземлювачем, наносять на план і зазначають відстань від них до постійних орієнтирів.

З'єднання зварюванням смуг зв'язку заземлення: а - з вертикальним трубчастим заземлювачем; б - з вертикальним заземлювачем з круг­лої сталі; в - з вертикальним заземлювачем з кутової сталі; г - плоских і круглих смуг одна з одною; 1 - смуга зв'язку; 2 - накладка; 3 - електрод з труби; 4 - елек­трод із сталевого стержня; 5 - електрод з кутової сталі.

Апарати і конструкції електроустановок повинні надійно при­єднуватися до заземлювальної магістралі або безпосередньо до заземлювача.

Для болтового приєднання до корпусу апарата або металокон­струкції на кінці сталевого заземлювального провідника прямокут­ного перерізу свердлять отвір діаметром на 1 мм2 більшим за діа­метр заземлювального болта. Якщо ж приєднуваний заземлювальний провідник має круглий переріз, то до його кінця приварюють кусок плоскої шини з отвором відповідного діаметра. Місця бол­тових приєднань заземлювальних провідників до корпусів апара­тів і заземлюваних металевих конструкцій мають бути добре захищені і вкриті технічним вазеліном для захисту їх контактних поверхонь від корозії і внаслідок цього погіршення контакту між ними. Контактні поверхні болтових з'єднань заземлювальних про­відників з корпусами апаратів і заземлюваними металевими кон­струкціями, які знаходяться в сирих приміщеннях та у відкритих електроустановках, рекомендується вкривати антикорозійним мас­тилом марки АМС.

Приєднання заземлювальних    провідників    до    заземлюваних конструкцій   здійснюють   зварюванням,   а   до   корпусів   апаратів, машин тощо - зварюванням або надійними болтовими з'єднаннями. 3а наявності струсів або вібрацій слід вжити заходів проти послаблення контакту в болтовому з'єднанні і, зокрема, застосову­вати контргайки або контруючі шайби.

Заземлення устаткування, встановленого на рухомих частинах, виконують за допомогою гнучких провідників. Кожний заземлюваний елемент установки має бути приєднаний до заземлювача або до заземлювальної магістралі за допомогою окремого відгалуження провідника. Не можна послідовно вмикати в заземлювальний провідник кілька заземлюваних частин установки. Відга­луження до однофазних електроприймачів для їх заземлення слід здійснювати окремим (третім) проводом. Використовувати з цією метою нульовий (робочий) провід забороняється.

Під час монтажу заземлювальних пристроїв як заземлювальні провідники можуть бути використані нульові провідники три­фазної мережі: металеві конструкції будівель (ферми, колони) та конструкції виробничого призначення (каркаси розподільних пристроїв, тощо); сталеві труби електропрово­док і алюмінієві оболонки кабелів; металеві стаціонарно відкрито прокладені трубопроводи всіх призначень, крім трубопроводів паливних і вибухонебезпечних сумішей, каналізації та централь­ного опалення. У всіх випадках ці провідники мають бути надій­но з'єднані із заземлювальним пристроєм або з нульовим прово­дом у приміщеннях, де застосовується заземлення. Зазначені провідники або частини їх можуть бути єдиними заземлювальними провідниками, якщо вони за провідністю задовольняють вимогам ПУЕ.

Використовувати як заземлювальні провідники металеві обо­лонки трубчастих проводів, металеві оболонки ізоляційних тру­бок, а також свинцеві оболонки проводів групової розподільної освітлювальної мережі забороняється. У приміщеннях, де необ­хідно застосовувати заземлення, ці оболонки повинні бути зазем­лені і мати надійні з'єднання по всій довжині, з'єднувальні муфти і коробки приєднують до металевих оболонок обов'язково паянням або болтовими з'єднаннями.

Сталеві заземлювальні провідники повинні бути прокладені відкрито. Ця вимога не стосується нульових жил і металевих обо­лонок кабелів, трубопроводів схованої електропроводки, металоконструкцій, які знаходяться в землі, а також провідників зазем­лення, прокладених у трубах.

Заземлювальні провідники, відкрито прокладені в приміщеннях, повинні бути доступними для огляду. В сухих приміщеннях, які не містять їдких пари і газів, заземлювальні провідники допуска­ється прокладати безпосередньо по стінах. У сирих і особливо сирих приміщеннях та в приміщеннях з їдкою парою заземлюваль­ні провідники прокладають на відстані від стін не менш ніж 10 мм. Заземлювальні провідники мають бути захищені від впливу на них хімічних речовин, які містяться в навколишньому середо­вищі. У приміщеннях з хімічно активним середовищем для захис­ту заземлювальних провідників їх фарбують двома шарами хіміч­но стійкої емалевої фарби.

У місцях перетину заземлювальних провідників з кабелями і різними трубопроводами, а також у місцях, де можливий механіч­ний вплив на заземлювальні провідники, останні слід розміщувати у відрізках сталевих труб або захищати кутовою сталлю.

Заземлювальні провідники прокладають через стіни у відкри­тих прорізах, трубах або в інших жорстких обрамленнях.

Заземлювальні провідники електропроводок і повітряних ліній з'єдну­ють тими самими методами, що й фазні проводи, тобто термічним зварюванням/паянням, опресовуванням тощо.

У приміщеннях сирих і з їдкими парою чи газами всі з'єднання виконують зварюванням; якщо зварювання не можна здійснити, допускаються болтові з'єднання, при цьому контактні частини по­винні мати захисні антикорозійні покриття.

Під час обладнання заземлення необхідно забезпечити надій­ність контактів у з'єднаннях і безперервність електричного кола по всій його довжині.

З'єднання послідовно розташованих ділянок металевих кон­струкцій слід здійснювати зварюванням за допомогою сталевих шин перерізом не менш як 100 мм2; в електроустановках напругою до 1000 В із заземленою нейтраллю ці конструкції можуть бути з'єд­нані провідниками тих самих перерізів, які слід застосовувати для заземлювальних провідників на даній ділянці.

У разі прокладання проводів у сталевих трубах і використан­ня цих труб як заземлювальних провідників мають бути виконані надійні металеві з'єднання труб одна з одною і з корпусами елек­троустаткування, в які вони вводяться.

Заземлювальні провідники з'єднують із протяжними заземлю­вачами (наприклад, трубопроводами) поблизу від вводів у буди­нок за допомогою зварювання. Якщо не можна застосувати зварю­вання, то накладають хомути, контактна поверхня яких має бути облужена. Труби в місцях накладання хомутів повинні бути ре­тельно (до металевого блиску) зачищені. Місця і способи приєд­нання заземлювальних провідників вибирають так, щоб при роз'єд­нуванні трубопроводів для ремонтних робіт були забезпечені безперервність електричного кола та нормований опір заземлювального пристрою. Водоміри і засувки повинні мати обхідні з'єднання.

Заземлювальні провідники прокладають по будівельних еле­ментах будинків і кріплять на опорних конструкціях (мал. а, б, в, г). Опорні конструкції встановлюють на прямих ділянках на відстані 500-900 мм одна від одної. У разі прокладання заземлювальних провідників паралельно підлозі опорні конструкції кріп­лять на висоті 400-600 мм від її рівня. У місцях повороту опорні конструкції розташовують на відстані 100 мм до і після повороту, рахуючи від вершини кута, утворюваного заземлювальним про­відником. Прохід заземлювальних провідників через перекриття виконують у відрізках сталевих труб, які виступають з обох боків перекриття на 30-40 мм. У разі перетинання заземлювальним провідником температур­них або осадових швів будинку в місцях перетинів слід встановлю­вати компенсатори у вигляді ліроподібно зігнутої ділянки заземлювального провідника. Як компенсатори можна застосовувати гнучкі перемички із сталевого троса Ø 12-15 мм. Гнучку перемич­ку згинають ліроподібно і кінці її приварюють по обидва боки від шва до заземлювального провідника. На ділянці переходу гнуч­кої перемички через температурний шов заземлювальний провід­ник розрізають і утворені кінці провідника розводять на відстань 8-10 мм.

Способи кріплення сталевих заземлювальних провідників до опорних конструкцій: а - смужки за допомогою обойми; б - смужки з обтискного обоймою; в - смужки при­варюванням; г - круглого прутка приварюванням; 1 - стояк; 2 - обойма; 3 - заземлювальний провідник; 4 - зварний шов.

Монтаж заземлювальних пристроїв пов'язаний з пробив­ними роботами і з необхідністю обладнання колодязів у будівель­них елементах. Подібні роботи виконувати вручну із застосуванням шлямбура, зубила, скарпеля і кувалди недопустимо, оскільки при цьому порушуватиметься міцність будівельних елементів внаслідок появи в них тріщин. Пробивні та аналогічні робо­ти слід виконувати електрифікованими механізмами.

Під час прокладання заземлювальних провідників механізу­ються і роботи із згинання шин. Для згинання прямокутних ста­левих шин використовують шинозгинальні верстати, зокрема універсальний шинотрубозгинач УШТМ-2, на якому можна гнути шини розміром до 100х10 мм. Відповідна перестановка роликів і заміна згинального сектора дають змогу перейти від згинання шин до згинання труб.

Приєднання та відгалуження плоских і круглих заземлюваль­них провідників здійснюють зварюванням. Відкрито прокладені заземлювальні провідники фарбують у чор­ний колір. Правилами улаштування електроустановок допускаєть­ся відкрито прокладені заземлювальні провідники фарбувати в інші кольори (під колір стін, панелей тощо), однак при цьому в місцях приєднання і відгалуження на них мають бути нанесені на відстані 150 мм одна від одної не менше ніж дві смуги чорного кольору завширшки 10 мм.

Випробування заземлювальних пристроїв здійснюють під час приймання заново змонтованого заземлювального пристрою і пе­ріодично в процесі його експлуатації.

Відповідно до вимог ПУЕ у заново змонтованих заземлюваль­них пристроях під час приймання перевіряють:

стан елементів заземлювального пристрою, які знаходяться в землі, вибірковим оглядом їх із розкриттям ґрунту, інших елемен­тів - у межах доступності огляду;

наявність кола між заземлювачами і заземлюваними елемен­тами (не повинно бути обривів і незадовільних контактів у зазем­лювальних провідниках, які з'єднують апарати з контуром зазем­лення);

стан пробивних запобіжників в установках напругою до 1000 В (пробивні запобіжники мають бути справними і відповідати но­мінальній напрузі установки);

повний опір петлі «фаза — нуль» в установках напругою до 1000 В з глухим заземленням нейтралі (опір повинен бути таким, щоб під час замикання між фазами і заземлювальними провідни­ками виникав струм короткого замикання, який відповідає вимо­гам щодо кратності струму номінальному струму плавкої вставки або автомата; перевірка повинна бути виконана для найвіддаленіших, а також найпотужніших електроприймачів, але не менш ніж для 10% їх загальної кількості);

відповідність опору заземлювальних пристроїв нормам;

Опір заземлення (заземлюючого пристрою) повинен бути не більше 4 Ом!

відповідність перерізу заземлювальних провідників проекту і вимогам  ПУЕ.

	Урок №32-34. Монтаж шинопроводів.
Призначення шинопроводів. Маркування шинопроводів. Відкриті  та закриті шинопроводи, їх конструкції. Послідовність операцій при монтажі шинопроводів. Інструмент та пристрої.
	Загальні поняття.

	Струмопровід — це пристрій, призначений для передачі та розподілу електричної енергії, який складається з неізольованих та ізольованих провідників, ізоляторів, захисних оболонок, відгалужувальних пристроїв, підтримуючих та опорних конструкцій.Залежно від виду провідників струмопроводи поділяються на гнучкі (при використанні проводів) і жорсткі (при використанні жорстких шин).
	Шинопроводом називається жорсткий струмопровід, з’єднаний між собою зварюванням, болтовими затискачами або штепсельни­ми з’єднаннями. Залежно від призначення шинопроводи поділяються на магістральні, розподільні, тролейні, монотролейні та освітлювальні, Конструктивно вони бувають відкритими і закритими, вільно ле­жачими та натягнутими, з алюмінієвими та мідними жилами.

Шинопровід — це комплектна електромережа, яка складається і окремих секцій, конструкцій для його влаштування і кріплення. Монтаж шинопроводу полягає тільки у підніманні та закріпленні його на раніше встановлених конструкціях і в приєднанні до електромережі.

Шинопроводи на відміну від кабельних ліній та відкритих магістралей мають більші переваги: високу надійність, триваліший термін роботи, зручність при монтуванні та обслуговуванні. А наявність готових комплектних секцій дає змогу створити універсальну мережу, під'єднувати допоміжні електроприймачі в разі зміни технології виробництва.

Стандартні секції шинопроводів і великий асортимент з'єднувальних елементів (кутників, трійників, хрестовин, штепсельних з'єднань, компенсаторів) дає змогу конструювати і складати з них різні схеми розподілу електроенергії.

Мережі, що складаються з шинопроводів, найбільш досконалі з точки зору монтажу, експлуатації та промислової естетики. У таких мережах, без їх вимикання, безпечно в будь-якому місці змінювати конфігурацію мереж з мінімальними витратами часу, праці та матеріалів.

Випускають шинопроводи таких марок: ШРА і ШМА — для розподільних і магістральних; ШОС — для освітлювальних; ШТМ — тролейних електромереж. Умовні позначення шинопроводів розшифровуються наступним чином: Ш — шинопровід; М — ма­гістральний; Р — розподільний; Т — тролейний; А — з алюмі­нієвими шинами; М (третя літера) — з мідними жилами; МТ — монотролейний; ОС — освітлювальний. Цифри після букв показу­ють рік розробки конструкції.

Магістральні шинопроводи служать для зв'язку між підстан­ціями та розподільними пристроями, а також для живлення роз­подільних шинопроводів і потужних електроспоживачів, тобто порівняно обмеженої кількості споживачів. Вони мають велике струмове навантаження, малу розгалуженість і мало підключень. Сьогодні промисловість випускає магістральні шинопроводи змін­ного струму ШМА73УЗ, ШМА73ПУЗ і ШМА68НУЗ і шинопроводи постійного струму ШМАД70УЗ, ШМАДК70УЗ, які використовують для монтажу електричних ліній у пристроях загального призначення напругою до 1200 В, а також з'єднання джерел жив­лення з електродвигунами головних приводів прокатних станів. Розподільні шинопроводи служать для приєднання до них ве­ликої кількості однофазних і трифазних електроприймачів та знач­ного розгалуження мережі. Тролейні чотирипровідні шинопроводи ШТМ призначені для живлення підіймально-транспортних механізмів (електричних талей, однобалочних кранів, підвісних кран-балок, передаточних візків) та електрофікованого інструменту в мережах з напругою 380/220 В. Номінальний струм шинопроводу становить 200 А, а каретки — 25 А.

Конструкція шинопроводів.

Конструктивно шинопровід — це стальний штампований ко­роб з двох половин, всередині якого на ізоляторах прокладені трифазні і нульові шини (головні) рівного перерізу з пофазним розфарбуванням. До його комплекту входять прямі (мал. а), кутові (мал. б, в), трійникові (мал. г, д), ввідні та гнучкі секції (мал. є), відгалужувальні й приєднувальні (мал. ж), відгалужувальні штепселі, та торцеві заглушки. Крім цього наявні ще конструкції для установки і кріплення шинопроводів (стойки, кронштейни, підвіси).

Секції поділяються також на горизонтальні та вертикальні, що дає змогу змінювати напрямок магістралі під прямим кутом ліво­руч, праворуч, вгору чи вниз.

	Прямі секції випускають довжиною 05; 1,5 і 3 м. У секціях довжиною 1,5 і 3 м через кожні 0,5 м передбачені вікна для штеп­сельного приєднання однофазних споживачів.
	Кутові секції (зі згином шин на площину і ребро) та короткі прямі не мають місця для приєднання електроспоживачів. Але з їх допомогою набирають комплектний шинопровід для трас будь-якої складності.
	Ввідні секції мають коробку з затискачами для приєднання її до дже­рела живлення; затискачі розраховані на подвійний номінальний струм шинопроводу, що дає змогу встановлювати коробку всередині лінії.
Гнучкі секціїдовжиною 1 і 1,5 м виготовлені у вигляді двох коротких ділянок шинопроводу зі штепсельною розеткою та вил­кою на одному кінці, які з'єднані проводами у металорукавах. Гнучкі секції використовуються при переходах з однієї позначки на вищу, для обходу поворотів, переходів через шви (температурні).
Трійникові секції застосовуються для підведення живлення до середини магістралі.
Перехідні секції використовують для переходу на шинопровід іншого типу або на кабель, а підгоночні — для підгонки ділянки чи всього шинопроводу під необхідні розміри.

Секція шинопроводу складається з чотирьох алюмінієвих шин однакового перерізу (нульова шина має однаковий переріз з фаз­ними), закріплених в ізоляційних кліцах і розміщених у захисному стальному кожусі. Алюмінієві шини у місцях штепсельного при­єднання опресовані мідними накладками, що забезпечує надійність рознімного контакту. Контроль за наявністю напруги на шинопроводі здійснюється в коробці з покажчиком напруги (сиг­нальними лампами).

Монтаж магістральних шинопроводів.

Монтаж магістральних шинопроводів виконують індустріально в дві стадії: підготовка трас і прокладання шинопроводів.

Типові конструкції секцій шинопроводів і наявність у номенклатурі заводських поставок усіх з'єднувальних і розгалужувальних елементів, кріпильних й опорних конструкцій та дета­лей дає змогу завчасно здійснювати комплектацію, складання укрупнених блоків і ліній шинопроводів у майстернях, незалежно від будівельної готовності об'єкта.

Обираючи траси для магістральних шинопроводів слід прагну­ти до того, щоб шинопроводи мали мінімальну кількість поворотів у горизонтальній та вертикальній площинах. Це дає змогу зменши­ти використання складних кутових секцій. Підготовка траси для прокладання шинопроводів складається з розмітки траси, пробив­них і кріпильних робіт. Розмітку виконують з дотриманням нормо­ваних відстаней: від опорних конструкцій до перекриттів — 700 мм; від опорних конструкцій до чистої підлоги — 2500 мм (в електротехнічних приміщеннях не нормується). Відстань між шинопроводами і стінами або іншими будівельними конструкціями споруд не повинна бути не меншою 50 мм для зручності знімання кришок, а також для кращого охолодження.

При паралельному прокладанні шинопроводу відстань від нього до теплопроводу повинна бути не менше 500 мм (за темпе­ратури теплопроводу понад 70°С відстань збільшується, або теплопровід додатково ізолюють), при перетинах з теплопрово­дом — не менше 100 мм, а в зоні перетину — додаткова ізоляція з обох боків від теплопроводу на відстані не менше 500 мм. Відстань між шинопроводами при паралельному прокладанні повинна бути не менше 50 мм. Відстань між точками кріплення шинопроводу по довжині траси не нормується, але вона не повин­на перевищувати 3 м і залежить від довжини секцій, з яких скла­дається шинопровід.

Розмітку осей шинопроводу проводять по позначці чистої підлоги з використанням гідростатичного рівня. Розмітку окремих горизонтальних ділянок шинопроводів спочатку виконують на підлозі, а потім вісь шинопроводу і місце установки кріпильних конструкцій за допомогою виска переносять наверх. Після роз­мітки установлюють опорні конструкції, які прикріпляють до бу­дівельних основ різними способами (залежно від маси шинопро­воду та матеріалу основи): на розпірних чи забивних дюбелях, закладних частинах зварюванням або через перехідні деталі, ан­керних штирях, болтах і шпильках з гайками або шайбами.

Підвіси і кріплення шинопроводу виконують згідно з проек­том та типовим альбомом. Опорними конструкціями для шино­проводів є кронштейни (мал. а), підвіси (мал. б), стояки (мал. в), металеві підкранові балки (мал. г). Для кріплення шинопроводів виготовляють спеціальні скоби, підвіси, хомути й інші кріпильні деталі.

Шинопроводи встановлюють по поверхнях стін, на колонах, фермах, перекриттях, підкранових балках, де відсутні кранові тролеї. Оскільки під час прокладання шинопроводів на фермах утворюються допоміжні навантаження, вони повинні враховува­тися при виборі ферм.

На другій стадії монтажу виконують піднімання, підвішування, стикування та закріплення шинопроводів. Блоки секцій шинопроводів довжиною до 12 м або окремі секції підіймають за допомогою механізмів і пристроїв на установлені конструкції й підвіски, стикують та остаточно закріплюють.

Підіймання секції на проектну висоту виконують за допомо­гою автогідропідйомників, мостового крана, самохідних висувних риштувань, гідравлічної платформи, двох ручних телескопічних підйомників, самохідних висувних веж.

Секції шинопроводів можна підіймати і встановлювати на опорні конструкції кожну окремо або блоками. Складання секцій у блоки виконують також безпосередньо на об'єкті. Секції роз­міщують на підлозі в місцях, з яких вони повинні бути підняті. Для жорсткості секції у місцях її стикування використовують під­силювальні накладки на корпус.

Якщо проліт між колонами до 6 м, то шинопроводи прикріп­люють до троса спеціальним підвісом, до колони — кронштейна­ми, а трос до колони — обхватом, тросовим затискачем і натягу-вальною муфтою.

Коли ж проліт між колонами понад 6 м, шинопроводи кріплять до троса двома підвісами, а до колон — двома кронштейнами і спеціальним стояком. Підвіси до троса прикріплюють стальним тросом і затискачами, а трос до колони — обхватом, натягувальною муфтою і затискачем. Прокладання шинопроводів на стояках разом з кронштейнами і тросовими підвісками забезпечує високу надійність монтажу.

З'єднання шин двох секцій 2 одного магістрального шинопроводу 1 змінного струму виконують болтовими затиска­чами або зварюванням.

Затягування болтами та використання пружинних шайб забез­печує необхідний тиск на всі контактні поверхні стикових шин. Однак болтове з'єднання алюмінієвих шин (особливо в перші роки експлуатації) потребує періодичного підтягування болтів. Це по­яснюється ефектом "витікання" алюмінію з-під контакту. Тому рознімне з’єднання, якщо в ньому немає потреби, замі­нюють зварюванням. Роз­бірні контакти необхідні: при підведенні шинопрово­ду до електрообладнання, яке знаходиться в малодос­тупних місцях; у місцях ошиновувань, де за експлу­атаційними вимогами по­трібно мати рознімні з’єднання; при зміні планування технологічного процесу чи елект­ричних мереж живлення.

У решті випадків виконують зварювальні з'єднання шин, що робить контактні з'єднання високоякісними й усуває необхідність їх контролю під час експлуатації шинопроводу.

Оскільки зварювання шин у монтажній зоні є трудомістким, його доцільно виконувати у майстернях, а в монтажній зоні вико­ристовувати болтові затискачі.

Заземлення короба кожної секції здійснюється з'єднанням його із нульовим проводом у процесі виготовлення секції, чим забезпечується заземлення всієї траси шинопроводів. Заземлювальний контакт штеп­селя гарантує його з'єднання з заземленим коробом як до приєднання, так і після роз'єднання робочих контактів з проводами секції.

Монтаж розподільних шинопроводів.

Розподільні шинопроводи використовують переважно у вироб­ничих приміщеннях з частим розміщенням електроспоживачів, розташованих рядами. Шкала струмів цих шинопроводів типу ШРА для мереж з глухозаземленою нейтраллю напругою 380/220 В має такий вигляд: 100, 250, 400 і 630 А.

Елементами розподільного шинопроводу є елементи норма­лізованих розмірів: прямі секції довжиною 1 м; такі ж секції дов­жиною 3 м на два або чотири відгалуження; кутові вертикальні та горизонтальні секції для підведення живлення й поворотів; ввідні та перехідні секції; відгалужувальні коробки з запобіжниками, роз'єднувачами та автоматичними вимикачами; гнучкі секції; тор­цеві заглушки; перехідні муфти. Конструкція розподільних шинопроводів передбачає штепсельне з'єднання секцій між собою через штепсельну розетку.

Монтаж розподільних шинопроводів відбувається у дві стадії і складаєть­ся з таких основних операцій: встановлення несучих і підтри­муючих конструкцій; підіймання та встановлення секцій; з'єднан­ня блоків і секцій; заземлення; перевірки правильності послідов­ності фаз; випробування.

Розподільні шинопроводи залежно від розташування техно­логічного устаткування прокладають по стінах — на кронштей­нах, у середній частині виробничого приміщення — на стояках, під перекриттями — на підвісах.

Прокладання розподільних шинопроводів на стояках скоро­чує довжину відгалужень і поліпшує умови для обслуговування. Проте стояки при прокладуванні шинопроводів установлюють з кроком 3 м вздовж кожного ряду обладнання, що приводить до зниження маневреності внутрішнього транспорту.

	Перед монтажем розподільних шинопроводів виконують їх зовнішній огляд. Під час розвантажувальних робіт стежать, щоб ящики з шинопроводами розміщалися згідно з написом "Верх". Після перевірки стану секції шинопроводи розкладають уздовж траси і виконують попереднє болтове з'єднання секцій (мал. 32.4). Для цього спочатку з'єднують шини, потім болтами 1 скріплюють короби, не затягуючи болти до кінця, й установлюють кришки 2. Після закріплення опорних конструкцій до будівельних основ піднімають блоки або секції на проектну позначку. Виконавши необхідне кантування у горизонтальній та вертикальній площи­нах, блоки або секції опускають на опорні конструкції і закріплюють на них. Потім проводять подальше затягування болтів, а кінцеве затягування болтових з'єднань шин виконують через монтажні вікна, після чого встановлюють кришки.
	Живлення до шинопроводів подають через ввідні коробки на кінцях секцій або у місцях стиків. Споживачів під'єднують до розподільного шинопроводу через спеціальні розгалужувальні коробки із запобіжниками на 25 А або автоматичними вимикачами на 25 А у металорукавах або в трубах (мал. 32.5). Коробки встановлюють через кожні 1000 мм. Коробка має трифазних, заземлювальний   і   нульовий   виводи.   Для   приєднання   трифазних приймачів використовують трифазний і один заземлювальний виводи, для однофазних — фазний, заземлювальний і нульовий виводи. Відстань між точками кріплення шинопроводу не повними перевищувати 3 м. Доступ до апаратів, розміщених у розгалужувальних коробках, з огляду на спеціальні блокуючі пристрої можливий тільки після роз'є­днання штепсельних контактів коробки з струмопровідними шинами. Для заземлення короби шинопроводів з'єднують з нульовою шиною.
Розподільний шинопровід: 1 - болт заземлення, 2 - опора болта заземлення, 3 - скоба, 4 - лапка, 5 - відгалужувальна коробка, 6 - кріплення кожуха, 7 - заглушка, 8 - металорукав, 9 - труба, 10 - муфта, 11 - заземлювальний провід, 12 - контакт заземлення короба, 13 - контакт заземлення коробки

Монтаж тролейних і монотролейних шинопроводів.

Тролейні шинопроводи типу ШТМ розраховують на змінні струми 100, 200, 250 і 400 А (рис.) і використовуються у виробничих приміщеннях для живлення одно- і трифазних пересувних електроприймачів, кранів, кран-балок, тельферів та різних електрифікованих інструментів.

Залежно від траси тролейні лінії комплектують різними куто­вими та прямими секціями. Кожна секція шинопроводу — це сталь­ний короб, який має суцільну щілину. Всередині короба у пазах ізоляторів монтують тролеї.

Прямі секції випускають довжиною 750, 1500 і 3000 мм; кутові секції — радіусом вигину 700—2200 мм з кутом 45 і 90°. Короби між собою з'єднують муфтами, що входять у комплект секцій. Для забезпечення безперервного кола захисного заземлення короби секцій мають дві планки з шинами. Живлення здійснюють прово­дом або кабелем з комплекту, що є на будь-якому стику секції. За допомогою заземлюючих кутників тролейний шинопровід при­єднують до контуру заземлення.

Для об'єднання секцій тролейних ліній і можливості вимкнен­ня ділянки лінії передбачено розділювальну секцію, всередині якої тролеї мають розрив. Температурні видовження компенсують відповідні секції, які встановлюють у зоні кожного температурного шва будівлі. Живлення електроспоживачів здійснюється струмознімальними каретками, що рухаються по напрямних полицях вздовж щілини короба. Струмопровідна каретка через четверту жилу кабеля приєднується до контуру заземлення. Коли однієї струмознімної каретки недостатньо, то вмикають дві паралельно, з'єднуючи їх між собою шарнірною тягою.

Поперечний переріз тролейного шинопроводу типу ШТЛ: а – на 200 А;   б - на 400 А

Для сигналізації наявності напруги на тролеях шинопроводу передбачають індикаторні коробки, які встановлюють на двох проміжних підвісках. Відстань між індикаторами не повинна пере­вищувати 60 м.

Комплектування прямих секцій тролейної лінії рекомендуєть­ся виконувати в основному з секцій довжиною 3000 мм, а короткі секції використовувати як підгоночні.

До кронштейнів тролейний шинопровід закріплюють за допо­могою підвісок, які практично можна встановлювати в будь-якому місці шинопроводу, крім стиків, на яких встановлюють з'єднувальні муфти. Найбільша відстань між точками кріплення становить 3 м.

Монотролейиі шинопроводи призначені для прокладання у ви­робничих приміщеннях або під навісами тролейних ліній, що живлять електроустаткування піднімально-транспортних механізмів. їх можна використовувати для прокладання як головних тролей­них ліній, так і тролеїв, установлених на кранах. Шинопроводи типу ШМТ випускають на номінальні струми 250 і 400 А та напругу 660 В. Номінальний струм струмознімача 40 або 63 А. Прямі секції монотролейного шинопроводу — це профілі фігурного перерізу з алюмінієвого сплаву АД31Т, які містяться в ізоляційній оболонці.

Прямі секції монотролейних шинопроводів типу ШМТ з ізоля­ційною оболонкою (а) та без неї (б): 1 — тролея; 2 — оболонка

Монтаж освітлювальних шинопроводів.

	Монтаж освітлювальних шинопроводів виконується індустріально в дві стадії: підготовка трас (встанов­люють несучі та підтримуючі конструкції, використовуючи в МЕЗ вузли, після чого виконують підвішування, встановлення та сти­кування секцій) і прокладка шинопроводів (затягування контакт­них   гвинтів,   кріпильних   виробів   і   штепсельне   приєднання світильників). Підготовка траси до прокладки шинопроводів складається з розміточних, пробивних і кріпильних робіт. Розмітку виконують з дотримуванням нормованих відстаней: від опорних конструкцій до перекриттів — 700 мм, від опорних конструкцій до чистої підлоги — 2500 мм (в електротехнічних приміщеннях не нормуєть­ся). Відстань між шинопроводами і стінами або іншими буді­вельними конструкціями споруд повинна бути не меншою 50 мм для зручності знімання кришок, а також для кращого охолоджен­ня. Після розмітки установлюють опорні конструкції на штирях, болтах та дюбелях. Для кріплення шинопроводів користуються скобами, підвісами, хомутами, стойками й іншими кріпильними деталями. Шинопроводи можна прокладати по стінах, колонах, фермах, перекриттях, на коробах розподільних шинопроводів, тросах. Конструкції й троси для шинопроводів та світильників установлюють і прикріплюють після закінчення робіт з монтажу будівельних конструкцій споруди. Одночасно виконують монтаж вузлів лінії живлення. Інша стадія монтажу включає піднімання, підвішування, сти­кування і закріплення шинопроводу; улаштування і приєднання світильників. Секції можна піднімати і встановлювати на опорні конструкції окремо або блоками. їх розміщують на підлозі в місцях, з яких вони будуть підніматися. Улаштування світильників виконують після завершення монтажу шинопроводу.

	Шинопровід 5 прикріплюють безпосередньо до стіни скобами   4. Світильник   1 установлюють на спеціальному кронштейні 2, що закріплений на трубному держаку 3. До шинопроводу світильник приєднують двополюсними штепсельними розняттями і заземлюють контактом у пластмасовому корпусі 6. Штепсельні з'єднання вико­нують на прямих секціях через кожні 500 мм.
	Шинопровід 7 прикріплюють до попе­редньо натягнутого троса 2 хомутами   3 і тросовою підвіскою 6. Світильник 4 підвішують безпосередньо до шинопроводу хомутом 1 з гачком, а до нього при­єднують двополюсні штеп­сельні розняття 5 з заземлю­ючим контактом у пластма­совому корпусі.
	Для кріплення шинопроводу впоперек залізобетонних ферм 2 використовують конструкцію 3 і спеціальний трос 4, який підтримує його захоплювачем 5. Світильник 6 прикріплюють до шинопроводу хомутами з гачком.
	Шинопровід прикріплюють вздовж металевих ферм таким чином: встановлюють вздовж ферми анкерні пристрої 3, до яких прикріплюють секції шинопро­воду 1 скобами 2 (мал. а). Світильник 6 монтують на трубному держаку 5, який затиска­ють двома хомутами в спеціальному закріпі 4, що закріплений на фермі. Шинопровід також можна прикріпити до металевої ферми анкерними пристосуваннями 3 з привареними до них закріпами 7 (мал. а). Шинопровід підвішують до закріпа хомутом 8. Хо­мути використовують також для підвішування світильників без­посередньо до шинопроводу. Заземлення короба кож­ної секції здійснюють з'єднанням його з нульовим проводом у процесі виго­товлення секції, чим забез­печується заземлення всієї траси шинопроводу. Заземлюючий контакт штепселя гарантує його з'єднання із заземленим коробом.

 

	Урок №31. Допоміжні електромонтажні роботи.
Послідовність виконання. Розмітка місць монтажу. Креслення робочого проекту. Вимоги до виконання розмітки. Види розміток. Інструмент та пристрої. Заготовлення елементів електропроводок. Виконання пробивних робіт і отримання гнізд та отворів (послідовність, способи, механізми, інструмент та пристрої). Установлення  кріпильних виробів та електромонтажних конструкцій без в’яжучих розчинів і клеїв. Класифікація кріпильних робіт і виробів. Способи кріплення. Інструмент, механізми і пристрої. Кріплення світильників. Установлення кріпильних виробів і електромонтажних конструкцій за допомогою в’яжучих розчинів і клеїв. Види розчинів. Заповнювачі  та добавки, їх призначення. Кріплення за допомогою клеїв. Види кріплень. Переваги і недоліки.
	Розмічальні роботи.

Розмiтку починають з вивчення креслень робочого проекту, пiсля чого визначають мiсця встановлення електрообладнання, вводiв, пускових апаратiв, споживачiв електричної енергiї i намiчають мiсця пробивання отворiв, гнiзд для встановлення закладних деталей елементiв. Потiм визначають i розмічають трасу електропроводки, мiсця проходiв через стiни та перекриття, мiсця встановлення розподiльних коробок, а також крiпильних деталей для кабелiв, коробiв, лоткiв, труб та iн.

Траси вiдкритих електропроводок наносять фарбуючим розмiчальним шнуром паралельно архiтектурним лiнiям примiщень. Траси прихованих електропроводок у перекриттях розмiчають за найкоротшою вiдстанню, а в стiнах – тiльки вертикально чи горизонтально. Для розмiчальних робiт використовують: розмiчальний циркуль, лiнiйку-рамку, розмiчальний шнур з виском, жердину з виском, двi жердини зi шнуром, пiдмостки-столики, приставнi драбини, набiр iнструментiв i пристроїв НИЗУ-1.

Пробивні роботи.

	Завдяки використанню прогресивних способiв закрiплення деталей та конструкцiй в будiвельнi основи при сучасних iндустрiальних методах монтажу обсяг пробивних робiт i витрати працi на їх виконання значно скорочуються. Цьому сприяють спорудження каналiв, нiш, наскрiзних отворiв у будiвельнвх конструкцiях при їх виготовленнi, встановлення закладних деталей, проклеювання, забивання та влаштування деталей електропроводок i електроустановочних виробiв. Однак пробивних робiт повнiстю уникнути неможливо. Для скорочення витрат та забезпечення потрiбних геометричних розмiрiв пробивнi роботи слiд виконувати механiзованим способом. Для виконання пробивних робiт використовують електродрилi, пневматичнi молотки, перфоратори, електромагнiтобури, електромолотки. Пробивнi роботи виконують ручним i механiзованим iнструментом ударної, ударно-поворотної та ударно-обертової дiї. Якщо неможливо або недоцiльно використовувати механiзований iнструмент, гнiзда й отвори в будiвельних основах пробивають зубилом, скарпелем, оправкою, пробiйником, молотком або кувалдою, а це потребує великих витрат працi та часу. У цегляних i бетонних будiвельних основах гнiзда й отвори пробивають оправкою з пробiйником. Ручнi пробiйники використовують для пробивання гнiзд пiд дюбелі. Для заготовлення гнiзд i отворiв у будiвельних основах з червоної або силiкатної цегли, шлакобетону з наповнювачем iз цегляного щебеню чи вапняку використовують iнструмент обертової дiї. При виконаннi гнiзд i отворiв у бетонi необхiдно знати не тiльки його марку, а й рiд iнертного наповнювача. Бетони з наповнювачем iз цегли або вапняку можна свердлити, а з наповнювачем iз гранiту або пiсковику через велику кiлькiсть кварцу свердлити дуже важко. Тому тут застосовують iнструмент ударної, ударно-поворотної та ударно-обертової дії, який здатен дробити абразивний наповнювач. Для прокладання проводiв у разi прихованої електропроводки в цегляних стiнах i гiпсолiтових перегородках виконують вибiрку борозен механiзмом МВБ-2МУI, який дає змогу заготовляти борозна завширшки 8 мм i завглибшки 20 мм або. Робочим iнструментом у механiзмi є дискова фреза, якiй передається обертання через спецiальний редуктор вiд привода механiзму (електросвердлильної машини). Є борознофрези і інших видів, виробників і конструкцій, наприклад з двома фрезами і пилососом. Для механiзованого пробивання гнiзд i отворiв використовують iнструменти з твердосплавними кромками: цилiндричне свердло; спiральне свердло; коровку; лом для пневматичних молотків; бурик; пробiйник; шлямбур для електросвердлильної машини. Робочi кромки iнструментiв виготовляють з металокерамiчних твердих сплавiв ВК, якi складаються iз зерен карбiду вольфраму, цементованих металевим кобальтом. Цi сплави мають найбiльшi твердiсть, теплостiйкiсть i стiйкiсть проти спрацювання.

Кріпильні роботи.

	Крiплення елементiв деталей, електроустановок або виробiв до будiвельної основи виконують алебастровим та цементним розчинами за допомогою закладних деталей пластмасових розпiрних дюбелiв, дюбелiв-цвяхів, дюбелiв-гвинтів, а також приклеюванням. Крiплення алебастровим i цементним розчинами виконують у такiй послідовності: очищають гнiздо вiд пилу i змочують його стiнки водою для кращого прилипання розчину; заповнюють гнiздо розчином i ущiлънюють його, щоб не утворились пустоти; встановлюють у гнiздо конструкцiю точно за розмiткою на необхiдну глибину; ущiльнюють розчин навколо конструкцiї так, щоб вiн незначно виступав над будiвельною основою; після тужавiння розчину вирiвнюють i затирають мiсця його вмазування. Встановлення закладних деталей в будiвельну основу виконують пiд час цегляної кладки. Розмiри закладної деталi пiдбирають залежно вiд допустимого навантаження Р(Р1). При загальнобудiвельних роботах установлюють також анкернi закладнi деталi з перiодичного профiлю. Крiплення за допомогою пластмасових розпiрних дюбелiв виконують у такiй послiдовностi: вибирають дюбель за таблицею залежно вiд товщини закрiплюваної деталi з урахуванням допустимого зусилля витягання; заготовляють гнiздо пiд дюбель з дiаметром, який дорiвнює дiаметру дюбеля, а глибиною на 10 мм бiльшою, нiж його довжина за допомогою перфоратора; установлюють дюбель в отвiр у рiвень з будiвельною основою; гвинтом або болтом закрiплюють деталь до будiвельної основи. Використання поршневого монтажного пiстолета дає змогу закрiплювати рiзнi конструкцiї та деталi забиванням дюбелiв у бетоннi й залiзобетоннi (аж до марки 600), стальнi (з граничною мiцнiстю до 450 Н/мм2), цеглянi, шлакобетонні та iншi будiвельні основи. Знiмнi крiплення виробiв виконують з використанням дюбелiв-гвинтiв, якi забивають у бетонну та металеву основи. Дюбелi-гвинти необхiдно забивати з високою точністю в позначенi точки. Невеликi установочнi вироби, проводи та кабелi малих перерiзiв, шини заземлення закрiплюють за допомогою крiпильних деталей полiмерним клеєм БМК-5К. Ним можна приклеювати деталi та вироби, що несуть тiльки статичне навантаження.

	Урок №30. Лудіння та паяння.
Призначення лудіння. Матеріали для лудіння. Способи лудіння. Дефекти при лудінні, їх попередження. Контроль над якістю лудіння. Призначення та застосування паяння. Припої, флюси, їх марки. Інструмент та пристрої для паяння. Види і способи паяння жил проводів та кабелів. Контроль над якістю паяльних з’єднань. Дефекти при паянні, їх попередження та способи  усунення.
	Паяння.

Паяння - технологічний процес з'єднання металевих (або металізованих) деталей розплавленим припоєм, який, тверднучи, скріплює деталі, що спаюються. З'єднання деталей відбувається унаслідок дифузії припою в основний метал без розплавлення останнього. При цьому температура плавлення припою значно нижча за температуру плавлення основного металу.

Припої і флюси.

Припой - метал або сплав, що використовується при паянні для з'єднання заготовок і має температуру плавлення нижче, ніж метали, що сполучаються. Застосовують сплави на основі олова, свинцю, кадмію, міді, нікелю та інші.

Припої прийнято ділити на дві групи: м'які; тверді.

До м'яких відносяться припої з температурою плавлення до 300 °C, до твердих - вище 300 °C. Крім того, припої істотно розрізняються по механічній міцності. М'які припої мають межу міцності при розтягуванні 16-100 МПа, а тверді - 100-500 МПа.

М'якими припоями є олов'яно-свинцеві сплави (ПОС) з вмістом олова від 10 (ПОС 10) до 90 % (ПОС 90), останнє свинець. Провідність цих припоїв складає 9-15 % чистої міді. Плавлення цих припоїв починається при температурі 183 0C  і закінчується при наступних температурах:

ПОС 15 - 280 °C.

ПОС 25 - 260 °C.

ПОС 33 - 247 °C.

ПОС 40 - 235 °C.

ПОС 60 - 191 °C.

ПОС 90 - 220 °C.

Окрім цих складів як м'які припої використовуються також:

сурм'янисті припої (ПОССу), що використовуються при паянні оцинкованих і цинкових виробів і підвищених вимогах до міцності паяного з'єднання

олов'яно-свинцево-кадмієві (ПОСК) для паяння деталей, чутливих до перегріву і паяння виводів до конденсаторів і п'єзокераміки

олов'яно-цинкові (ОЦ) для паяння алюмінію

безсвинцеві припої, що містять разом з оловом мідь, срібло, вісмут і ін. метали.

Найбільш поширеними твердими припоями є мідно-цинкові (ПМЦ) і срібні (ПСр) з різними добавками.

Температури плавлення ПСр і ПМЦ:

ПСр 10 - 830 °С.

ПСр 12 - 785 °С.

ПСр 25 - 765 °С.

ПСр 45 - 720 °С.

ПСр 65 - 740 °С.

ПСр 70 - 780 °С.

ПМЦ 36 - 825 °С.

ПМЦ 42 - 833 °С.

ПМЦ 51 - 870 °С.

Поява гібридної технології для створення електронних плат зумовила появу нового типу припоїв: так званих паяльних паст, придатних як для звичайного, так і трафаретного паяння елементів гібридних схем. Паяльні пасти представляють собою складну дисперсію, в якої дисперсною фазою є мікро- і нанорозмірні частки припою і, можливо, твердих компонентів флюсу, а дисперсним середовищем є рідкі компоненти флюсу і леткі розчинники.

Широкого поширення набули припої мідно фосфористі. До мідно фосфористих припоїв відносяться сплави міді, фосфору, олова. Дані припої застосовуються при паянні міді, мідних сплавів, срібла, чавуну, твердих сплавів.

Температури плавлення мідно фосфористих припоїв:

П81 - 660 °С.

П14 - 680 °С.

МФ7 - 820 °С.

П47 - 810 °С.

У зв'язку з підвищенням уваги суспільства до питань екології тепер при виборі припоїв серйозніше враховують токсичність його компонентів. У електротехніці і електроніці (особливо в побутовій) все частіше використовують безсвинцеві припої.

		Флюс - речовина, що додається дорозплавленог ометалу для видалення йогоокисіві сторонніхшлаків, чи під часпаяннядля запобігання окислення поверхніметалу. В залежності відтемператури плавлення металу, чи температури паяння, найчастіше використовують такі флюси:вапняк,силікати,бура,борна кислота,каніфоль. Найпоширенішим флюсом для ручного паяння є каніфоль.
каніфоль	кислота

Інструменти і пристрої для паяння.

				Паяння виконується паяльниками, паяльними станціями, при паянні жил електропроводів на монтажі без можливості доступу паяльником використовується газовий пальник.
	звичайний паяльник	паяльна станція	газовий паяльник

Лудіння.

Лудіння - нанесення тонкого шару розплавленого припою або олова на поверхню металевих виробів. Лудіння виконується для захисту металу від корозії або для підготовки до паяння (луджена поверхня краще змочується припоєм).

Також пролужують жала паяльників перед першим використанням. Для цього жало зачищають механічним або хімічним способом. Далі на нього наносять флюс або, нагрівши, поміщують в каніфоль. Нагріте жало з флюсом приводять до контакту з припоєм, притискаючи жало до припою, бажано, на дощечці із смолянистого дерева або занурюють його у припій. Якщо припій не «змочив» жало і не тримається на ньому, то необхідно ще раз занурити жало в каніфоль, потім в припій. Повторювати такі дії необхідно доки припій не покриє поверхню жала тонким шаром без стікання з сріблястим блискучим кольором.

Так само виконується лудіння з’єднуваних деталей, тільки припій вже можна наносити паяльником.

Необхідно слідкувати за нагріванням паяльника, тому що перегрівши його можна отримати почорнівше жало і його необхідно буде повторно зачищати або замінити. Також не потрібно перетримувати жало або деталь у флюсі або дуже часто поміщати у флюс - це призведе  до утворення великого шару покриття припоєм та поганої адгезії залуженого місця. Місце лудіння повинно бути добре зачищене, в іншому випадку припій не пристане до поверхні або, в подальшому, після паяння, може від’єднатися.

Технологія паяння.

	Технологічний процес паяння складається з наступних операцій: підготовки поверхонь деталей, покриття поверхонь, що спаюються, флюсом, лудіння поверхонь, паяння. Підготовка поверхонь деталей полягає у видаленні забруднень жирових і окисних плівок. Очищення виконується механічними і хімічними способами. Покриття поверхонь флюсом виконується безпосередньо перед лудінням і паянням. Флюс утворює рідку і газоподібну захисну зону, що оберігає поверхню металу і розплавленого припою від окислення. Крім того, він розчиняє плівки оксидів і забруднення, утворюючи шлак, який легко видаляється. Більшість флюсів сприяють кращому змочуванню розплавленим припоєм поверхні, що спаюється, і зменшують поверхневе натягнення припою. По дії на метал флюси розділяються на кислотні (хлористий цинк і флюси на його основі);безкислотні (каніфоль і флюси на її основі); активовані (на основі каніфолі з добавкою деяких реактивів і кислот, застосовуються для металів, що погано піддаються лудінню і паянню) і ін. При паянні твердими припоями як флюс застосовуються бура і флюси на її основі. Залишки флюсу і шлак для запобігання корозії місця паяння необхідно ретельно видаляти механічним шляхом і промиванням. Виключення представляють каніфольні флюси, які немає необхідності видаляти. Тому вони застосовуються для паяння ізольованих дротів, які не можна промивати. Далі виконується лудіння і після того як метал залудився приступають до безпосередньо паяння. Процес паяння полягає в прогріванні місця з'єднання деталей до температури вище за температуру плавлення припою і у витримці деталей, що спаюються, в стислому стані до повного твердіння припою. Після цього залишки флюсу і шлак необхідно видаляти. Способи паяння: а) паяння м'якими припоями виконується тими ж способами, що і лудіння, за винятком гальванічного; б) паяння   алюмінієвих  деталей   виконується:електро- і ультразвуковим паяльником, паяльною лампою, газовим пальником, зануренням у ванну або ванну з розплавленим металом, у тому числі ультразвукову; в) паяння твердими припоями виконується: паяльною лампою, газовим пальником, струмами високої частоти, на машинах для контактного електрозварювання з вугільними електродами, в печах (камерних, конвеєрних і ін.). Оскільки, лудіння є невід’ємною частиною паяння, то дефекти, що можуть виникнути при паянні та їх причини ті ж самі, що описані для технології виконання лудіння.